Внутрішній дворик в хостелі, в якому ми чекаємо на автобус. Все таки гарні тут будівлі... 

Цікаво, мені було сумно покидати це місто. Не дивлячись на те що я тут хворіла, мені тут сподобалось.
Дивне відчуття подяки місту за його сонце, тепло, за всі ті моменти, що з нами відбувались. 

Довго довго їхали по Арекіпі і передмістю. Всюди корки, багато машин.

Потім почались неймовірні краєвиди - жовто-гаряча земля з сухою травою і гори на горизонті.
Я бачила зграї вікунь. Вони таки милі! Вовна з вікуньї найдорожча в світі!

Краєвиди за вікном автобуса

Вікуньї. І багато сміття на узбіччі. 

В такі моменти мені сумно, що ми подорожуємо автобусом.
Як би я хотіла вийти тут, трошки погуляти, підійти ближче до вікуней.

Зробили зупиночку біля гарного великого озера Лагуніллас. Висота 4444 метри.

Ми купили в кіоску чай - з листя коки і трави муньо - це традиційний напій.
Вважається, що він допомагає при перебуванні на висоті.
Листя коки і на смак і на запах дуже специфічні. Муньо дуже схожа на мʼяту.

Коли проїжджали повз озеро, побачила, що там стоїть багато фламінго!

Озеро Лагуніллас. Висота 4444 метри над рівнем моря.

Маленькі білі плями на озері - це фламінго!

Після обіду приїхали в Пуно, ми живемо в класному готелі прям на головній площі.

Висота над рівнем моря - 3800м. У Сержика розболілась голова. Ходити важче, ніж зазвичай. 

Мені було нормально, лише ввечері відчула якусь сильну втому і гул в голові.

У нас було 2 години до того часу коли за нами мали приїхати і відвезти нас на екскурсію по озеру Тітікака.

В холі готелю стояв термос з гарячою водою і листям коки.

Ми пили чай з шоколадним кексом який Сержик купив ще в Арекіпі. 

Головна площа в Пуно

Наш готель. З ліжка видно площу :)

Потім поїхали на таксі до порту, а там сіли в гарний човен.

Він виявився навіть закритий, що було дуже добре!

Порт в Пуно. Озеро Тітікака!

Човен

Головна  причина чому туристи їдуть в Пуно - це плавучі острови Урос.

Їх роблять з осоки, яка росте тут на мілководді. Мені було дуже цікаво побувати і побачити ці острови.

Ми проїжджаємо по виритим каналам. Тут мілководдя і росте багато осоки, з якої роблять острови. 

Острови прикольні, хоч і виглядало це все дуже театрально, награно.
Так, ніби це все організовано для туристів, як декорації, щоб заробити гроші.

Не відчувалось чогось справжнього.

До речі, гід сказав нам що "Тітікака" - це не зовсім правильно і дещо образливо для місцевих жителів.

Правильно вимовляти - "Тітікхакха".

Я згадала про озеро Інле в Бірмі. Там було справді круто, а тут так…

Островів більше сотні. Нас привезли на один з островів.

Острів невеличкий. Тут живе декілька сімей. Побудовано близько 6 будиночків, теж з осоки.

Під ногами скошена осока. Приємно пахне сіном.

Катались на їх травдиційному човнику теж з осоки, з двума великими головами спереду.  

Плавучий острів

На острові, жилі будиночки. В будинку лише ліжко і все. Зараз завдяки сонячній батареї є одна лампочка. 

Ще один острів

З острова по містку можна дійти до туалета.

Традиційний човен. Сам він не плаває. Його штовхає інший човен. 

Ввечері, після заходу сонця стало холодно, ми поїхали назад в Пуно.

Ввечері пішли в класний ресторанчик прям на головній площі біля нашого готелю.
Їли два супи (один суп з кіноа і овочами, інший - суп-пюре із чогось незрозумілого) і головну страву - картопля, мʼясо, овочі.
Ресторани в Перу не дешеві. Супи мінімум по 200 грн, головна страва - від 400 грн.

Ввечері на площі було свято, багато гарно вдягнених людей танцювали і грали на музичних інструментах.

В ресторані, супи. 

Головна страва. Мʼясо було дуже смачне!

Наш готель