Leogang - Passauer Hütte - Бірнхорн - Leogang

Фото з вікна автомобіля. Уже почалися гори.

До парковки, де починається маршрут, їхали 2,5 години. Безкоштовно припаркувалися, трохи підкріпилися і в путь! Підйом почали близько 2 години дня.

Початок маршруту. Регулюю рюкзак :)

Спочатку було дуже спекотно, але невдовзі почався рятівний лісок. Підйом угору в середньому займає 3-4 години. Стежка до будиночка виявилася дуже популярною. Як сказав Вовчий - “бабусин маршрут” - на стежці було дуже багато людей похилого віку, мене дуже тішать такі спортивні бабусі й дідусі, це дає надію.

Більшість людей, яких ми зустрічали (а їх було ооооочень багато) уже спускалися вниз, як ми зрозуміли, вони вранці йдуть до будиночка, там обідають і спускаються. Уздовж усієї стежки багато лавочок під деревами з красивими краєвидами. Ми часто зупинялися посидіти-відпочити, тому в нас на підйом пішло 4.5 години :)

Десь на висоті 1600 метрів закінчився ліс і почалася стежка по безжиттєвих скелях. Іноді вздовж стежки були натягнуті мотузки, місцями зроблені зручні східці. Загалом підйом справді не дуже складний (для тих, хто не боїться висоти) і дуже мальовничий. Напевно, тому й користується такою популярністю.

Будинок Passauer Hütte розташований на висоті 2051 метр над рівнем моря. Він дуже вдало розташований у улоговині між горами, з дуже красивими краєвидами. Як зауважив Вовчий — “нарешті ми в справжніх горах”. Справді, завдяки відкритій місцевості — навколо нас гори на 360 градусів — повний захват! Найчастіше в походах ми або піднімаємося в ущелини, або просто перебуваємо низько відносно інших гір, і вершини гір видно лише десь удалині на горизонті. А тут — ось вони всі, як на долоні!

Ми збиралися повечеряти нашими традиційними бутербродами, інгредієнти для яких ми спеціально несли на собі. Але в будиночку так смачно пахло майбутньою вечерею, що ми вирішили дозволити собі повечеряти в них — теплою смачною їжею. На вечерю була традиційна баварська страва (як повідомив нам “господар” будинку) — шматки (мабуть запеченої) свинини з кнедлями. Було дуже-дуже смачно! Кнедлі виявилися чудовими, особливо в поєднанні з підливою.

На жаль, ідилію вечері порушило те, що до нас підсіли 2 хлопці та дівчина. Хлопці з Мінська, а дівчина з Рівного. Вони живуть і працюють у Штутгарті. У горах уперше. Чомусь вони нам не дуже сподобалися. Ми доїли свою чудову вечерю і пішли у свій “номер”.

Увечері почалася справжня гроза — грім, блискавки й злива. Було так приємно лежати в будиночку й слухати, як там за стінами шумить вітер і дощ.

Життя в будиночку вирувало — люди пили пиво в столовці й спілкувалися. А ми закип’ятили воду на пальнику, заварили чай. Сиділи за столиком для персоналу, пили чай із печивом. Із кухні долинала приємна музика, навіть “Wish you were here” Pink Floyd… Було чути, як на кухні хтось підспівує Девіду Гілмору, а потім жіночий сміх, шум води й посуду — мабуть, персонал прибирав після вечері. Мене здивували ці жінки, які живуть тут у будиночку, високо в горах, готують їжу, миють посуд, підспівують Pink Floyd і сміються… Вони усміхалися, і було видно, що їм добре.

Спати в будиночку було добре, але задушно й шумнувато. Нам дісталася кімната на проході без вікон (мабуть через те, що ми знову прийшли останні :). Рано вранці люди почали ходити туди-сюди, але все одно ми непогано відпочили. Дуже порадувало сонце і практично безхмарне небо. Ми зібралися, заплатили за ночівлю та їжу, і пішли далі. У планах у нас було трохи піднятися далі стежкою і поснідати. А потім на нас чекав підйом на гору Birnhorn.

Для сніданку ми знайшли чудову маленьку галявину. Після ситного сніданку (бутерброди з чаєм :) були готові йти далі.

На гору Birnhorn ведуть дві стежки - з північного та південного боків. В інтернеті мало інформації про стан цих стежок, я прочитала, що стежка з північного боку трохи простіша, але південна стежка популярніша, тому що проходить через печеру Melkerloch. Ми обрали підйом південною стежкою.

Спочатку все було чудово. Після сніданку досить швидко ми дійшли до печери Melkerloch.

На фото не дуже зрозуміло, що собою являє Melkerloch. Він схожий на величезну печеру з вікном у небо. Після Melkerloch на стежці з’явилися снігові острівці.

Далі підйом ставав усе більш і більш крутим. На жаль, тут зовсім не було допоміжних канатів. Хоча позначки по всьому маршруту були нові. Також у скелях іноді траплялися круглі сліди, мабуть від старих гаків. Ми так і не зрозуміли — можливо, старі страхувальні мотузки зняли й хочуть повісити нові? Але чому тоді господар будинку не попередив нас про це, чому не підказав, що краще обрати північну стежку. Я говорила йому про те, що ми хочемо піднятися на Birnhorn…. Усе це так і залишилося загадкою.

Стежка, поки що ще нормальна. Червона мітка на стежці.

А ми тим часом дерлися вгору по скелі. Місцями було справді страшно, і тут справді не завадили б допоміжні мотузки (які на інших стежках були провішені в місцях у сто разів простіших)…. Сама без допомоги Вовчого я б тут точно не впоралася. Багато разів він зупинявся і страхував мене.

Крім усього іншого було зрозуміло, що повернутися буде ще більш проблематично, у нас практично не було вибору — тільки якось дертися вгору. У таких випадках спуск ще небезпечніший, ніж підйом.

Як було б добре влаштувати тут на вершині перекус із чаєм — але в нас було дуже мало води із собою. Вона майже вся закінчилася — через тривалий виснажливий підйом постійно хотілося пити. Тож ми трохи посиділи, перевели дух і продовжили шлях.

Після підйому на вершину на нас чекав довгий-довгий спуск. Спочатку крутий спуск північною стороною гори (тут уже були провішені страхувальні мотузки, ура!)

Потім ми звернули якраз на кам’яне плато, яке бачили з вершини. Довгий, майже пологий шлях через плато, на снігу були видні свіжі сліди звірів, яких ми бачили згори.

Після плато — довгий затяжний спуск по сипучці, йшли повільно, розмірено. Знову Вовчий часто допомагав мені, але тут уже було зовсім не страшно, просто треба було рухатися не поспішаючи. Сили були на межі. Вода майже закінчилася. Але на щастя, дорогою нам трапився струмок, у якому ми набрали води.

Набігли хмари і почався дощ. А ми все спускалися і спускалися. Нам треба було спуститися на 1700 метрів вниз, це багато. Здавалося, цей спуск ніколи не скінчиться. Дуже хотілося посидіти відпочити. Вовчий знайшов містечко під деревом, де можна було хоч трохи сховатися від дощу і зробити чай. Після чаю з печивом знову з’явилися сили. Нарешті закінчилася жахлива сипуха, стежка стала більш полога.

Припинився дощ. З’явилися корівки та гірські ферми. Ми спустилися в село. Але до нашої парковки залишалося ще щонайменше 3 км лісом. Вовчий запропонував залишити мене, а сам сходив легко, без рюкзака, по машину. Як з’ясувалося пізніше, це було дуже правильне рішення. Вовчий без мене швидким кроком ішов 40 хвилин до машини. А зі мною це зайняло б точно вдвічі довше.

Ми були десь там на самому верху цих гір. Я стояла, дивилася знизу вгору на цей гірський хребет і мені не вірилося - я була там, на самому верху!
І ще що цікаво - за весь час ми не зустріли жодної людини.... Абсолютно одні цілий день на всьому маршруті...