Замість вступу

Далі багато тексту, просто роздуми, не надто пов’язані з Гран-Канією. Тож сміливо переходьте до першого дня :)

Подорож — це ж просто частина життя. Такі ж ми, такі ж дні, просто в іншому місці з іншими географічними координатами, на іншій широті й довготі, в іншому часовому поясі. Але ми — ті самі ми. Звісно, щось (невловиме) змінюється в нас через зміну навколишньої дійсності, через іншу їжу, яку ми їмо, через інше повітря, яким ми дихаємо. Якісь найдрібніші зміни в тілі, в душі — мабуть, за цим ми й їздимо? Стати трішки іншими? Зрушити з мертвої точки? Подивитися на світ, на себе, одне на одного під трохи іншим кутом?

Спочатку я думала — просто опублікую фото, для історії, для близьких людей, які читають мої щоденники (усім же цікаво, яка вона Гран-Канарія). Потім я подумала — але фото це ж лише частина нашої реальності. А що по той бік об’єктива? Як там фотограф і той, хто поруч, що вони відчувають, як їм у цій реальності?

Адже людям цікава не просто Гран-Канарія, а “наша” Гран-Канарія, якою ми її побачили і як нам там було. Не дивно знайти фотографії Гран-Канарії в інтернеті — але ж це не про те. Це ж не про нас. А писати наче й нема про що. Слова чомусь застрягають десь там на півдорозі… Тонуть і не можуть вибратися, не можуть висловитися. Чому? Я не знаю чому…

Звучить сумно, правда? Мені часом теж було сумно… Це був такий дивний тихий сум. Але ось що я зрозуміла — треба навчитися жити без очікувань. Очікуючи, ми обмежуємо себе і життя, встановлюємо рамки, ніби заздалегідь прописуємо в голові життєвий сценарій. Але ж найприємніше — це коли відбувається щось більше, щось, що виходить за межі нашого розуміння, щось, що ми навіть не можемо уявити. То навіщо псувати все, очікуючи чогось?

А ще важливо дозволити собі сумувати. У суспільстві заведено вважати, що сум — це погано. Жити весело й радісно — так, це правильно і добре. А якщо сумно — значить, щось не так. Так не можна, так неправильно, треба терміново щось із цим робити. А сумувати, виявляється, дуже корисно. Із сумом звільняється місце для радості. Треба дозволяти собі сумувати час від часу. І це був якраз той випадок. Спочатку я переживала — ось ми в подорожі, а мені сумно, яка прикрість. А потім, коли розслабилася, усе стало на свої місця. Точніше сказати, усе й так було на своїх місцях, просто я відмовлялася в це вірити.

Я думаю, у цьому щоденнику буде мало слів. Будуть фотографії. І як завжди кожен побачить щось своє…