День 3: 24 січня

Сьогодні їдемо далі, по колу, за годинниковою стрілкою — від півдня вгору західним узбережжям. Закінчується автобан (широка велика дорога) і починаються гірські серпантини. По дорозі робимо першу зупинку в горах, ідемо трохи прогулятися “вглиб” гір.

Звідси здалеку видно “райдужні” гори, як їх тут називають — зелено-червено-жовті острівці скель. Тут дуже красиво. Яке ж тут розмаїття кактусів і просто всіляких дивовижних рослин! Усі схили гір усіяні кактусами різних форм і розмірів.

Потім проїжджаємо близько 10 км і знову зупиняємося - тут є стежка просто через райдужні гори, вирішуємо трохи прогулятися. Відпочиваємо біля великого порожнистого валуна.. Набігають хмари.

Їдемо далі, до нашого місця проживання. По вузенькій дорозі спускаємося вниз до океану, проїжджаємо сонне маленьке містечко Tasarte. Приїжджаємо до нашого житла і… Вовчий дивиться і каже - “Може, час тікати?”. “Так, але я вже заплатила…“ - відповідаю. Так ми й залишилися. На гавкіт собак за хвірткою вийшла дуже мила господиня зі словами - “О рідненькі мої, ви до кого?”. Ми пояснили, що забронювали тут (мабуть) номер, і тоді вона повела нас показувати свій дім і нашу кімнату.

Цей будинок справляв дивовижно подвійне враження. З одного боку тут була якась своя особлива атмосфера. Височенний кактус стирчав над будинком, апельсинове дерево, проходи-доріжки, тераса на даху з м’якими диванами і видом на океан, то тут то там висіли шалі з індійськими мотивами, на столі лежали пласкі чорні камені, на яких хтось дуже красиво намалював різні малюнки білою фарбою (мені навіть захотілося купити такий камінь, на якому була намальована риба, але я не наважилася запитати про це).

Напевно наша кімната була одна з найкращих, з окремим входом (через сумнівні двері без замка :) і своєю невеликою терасою зі столом і стільчиками. Усюди лежали чорні та чорно-білі коти, їх було так багато, що просто не перерахувати. Кімната була крихітна, туалет і душ окремо на вулиці, зате в нас були свій чайник, чашки і невеликий холодильничок. Як прикраси в кімнаті на поличках лежали камені та шишки. Вовчий сказав, що господиня цього будинку — це я в старості.

Коли ми вийшли пити чай на нашу терасу, коти миттю пожвавішали, ми ледве відганяли їх від столу, а вони невтомно дерлися сходами й проникали на терасу. З великими труднощами нам вдалося їх трохи вгамувати й попити чай.

Спочатку ми вирішили прогулятися пішки на пляж. Уздовж дороги розташовувалися ферми. Виглядали вони гнітюче - залізні прути, обтягнуті якимись лахміттям. Це справляло гнітюче враження. Вдалині гавкали собаки. Я злякалася, ми повернулися й поїхали на пляж на машині.

Тут дуже гарна бухта, з величезними гладкими чорними бруківками. Хвилі з глухим глибоким рокотом відкочувалися в океан, ворушачи величезні камені. Ми лежали на великих квадратних лавках і слухали гул хвиль, здавалося, цей звук вібрував усередині мене. А потім Вовчий сказав, давай з’їздимо по вино і зустрінемо тут захід сонця.

Ми повернулися до нашої хатини, взяли вино, пиво, сир, хамон. Небо було затягнуте хмарами, але саме там, де океан торкався неба, хмари розійшлися, і було видно, як сонце плавно сідає за горизонт… Чому цей момент завжди такий хвилюючий? Чому люди в усьому світі так багато значення надають заходу й сходу сонця?

Це був один із найкращих моментів нашої подорожі. Пустельний тихий пляж, захід сонця, рокіт хвиль. Вовчий пішов гуляти вздовж кромки води. А я залишилася сидіти на лаві, дивилася на рухому постать Вовчого, і сльози тихо котилися в мене з очей, це був такий приємний умиротворюючий смуток, сповнений вдячності до цього світу за все і всіх, хто є в моєму житті.

Зовсім стемніло. Ми сиділи на нашій терасі й пили чай. Вітер розігнав усі хмари над нами, і з’явилося небо з неймовірною кількістю зірок. Вовчий запропонував поїхати на пляж утретє за сьогодні — подивитися там на зірки в суцільній темряві :) Ми взяли пледи з хатини й поїхали. Небо тут зовсім інше, зірки розташовані інакше. Бачили великий яскравий метеор.