El Guincho-Teide-El Guincho
Тенерифе
Ми хотіли виїхати о 6-й ранку, але, як завжди, довго збиралися і виїхали пізніше.
До початку стежки для підйому на Тейде від готелю їхати годину.
Коли ми приїхали, було близько 8-ї ранку, парковка біля початку стежки маленька і до цього часу там не залишилося місця. Довелося припаркуватися трохи далі, за кілометр.
І так ми почали сходження. Вовчий ніс три 1.5л пляшки з водою. Мені було його шкода. Я подумала, що нам не треба так багато води, і почала вмовляти його кудись сховати одну воду. За 20 хвилин ми сховали воду під кущем.
Вовчий пішов уперед, а я йшла позаду. Ні про що не думалося. Я просто йшла. Яскраво світило сонце.
Спочатку стежка була широка, як ґрунтова дорога. Майже полога, лише місцями з невеликими підйомами. Нею проїхав джип. Навколо були мальовничі жовто-оранжеві пагорби.
На початку сходження
Ми пройшли через долину, усіяну величезними чорними валунами з лави, вони називаються “яйця Тейде”. Сформувалися вони завдяки тому, що вже застиглий шматок лави скочувався по крутому схилу вулкана по ще не застиглій лаві, і утворилися такі величезні лавові сніжки.
Лавові сніжки
А потім почалася жесть. Стежка перетворилася на вузьку стежинку, що різко йшла вгору. Стежинка пролягала через лавовий потік. Відкривався красивий краєвид. Йти було важко. Увесь час хотілося пити. Назустріч спускалися люди — мабуть, вони зустрічали світанок на Тейде.
Стежка через лавовий потік
Серед каменюк траплялися кулі з квіточок — ромашок і фіалок. Це було дуже красиво і якось нереалістично — квіти серед цього безжиттєвого ландшафту.
Ромашки
Нарешті показалася вершина
Уже майже на підході до верхньої станції канатної дороги я наздогнала Вовчого. Він ішов дуже повільно. Разом ми дійшли до станції канатки. Тут було дуже вітряно, але ми сховалися за будівлею станції, на сонечку.
Час їсти пиріг із тунцем. Ми трохи прилягли відпочити просто на плитці. Нам залишалося зовсім трішки піднятися до самого кратера.
Відпочинок
Стежка до кратера була ще вужчою і місцями дуже крутою. Стало холодно через сильний вітер. Я одягла фліску, куртку. На голову натягнула капюшон. Кратер виявився невеликим. Тут пахло сіркою, земля була з жовто-салатовими плямами і з землі виділялося тепло.
Ми трохи посиділи на самій вершині. Перевагою пандемії було те, що ми були тут зовсім одні. І на стежці нам зустрілося дуже мало людей. Повне єднання з природою.
Ми на вершині!
Так, зазвичай тут працює канатна дорога, яка за 8 хвилин доставить вас майже до самої вершини вулкана. Ми подолали цей шлях за 5 годин. Але зараз через пандемію канатка не працювала. І я думаю, через це майже нікого не було. Тільки найвідчайдушніші, як ми…)
Острівці сірки в кратері вулкана, пахне тухлими яйцями
Спускатися було не так просто, як хотілося б. Ми йшли повільно. Увечері тут було ще красивіше — барви навколо стали насиченішими. У нас вичерпалися запаси води. Вовчий забрав нашу воду, яку ми сховали.
Спуск
Ми дійшли до парковки на початку стежки, де Вовчий залишив мене і сам пішов за машиною. Я сиділа на парапеті й пила воду з печивом. Ми зробили це… Чомусь навіть не вірилося. Майже 10 годин ми ходили там серед просторів…. Це того вартувало. Я почувалася дуже втомленою, але сильною.
