Наш маршрут: Міконос (літак) - Тінос (паром) - Андрос (паром)
Я хочу купити маленький блокнот. У мене є ручка.
І я зможу писати. Вести щоденник. Чи справді буду?
Я хочу писати і малювати. Робити замальовки всього, що мене оточує.
Або того, що всередині мене.
Але я не вмію малювати. Хіба що зможу намалювати те, що всередині мене. Це неважко.
Порожнечу. Або хаос. Клубок з думок і почуттів. Темряву.
Світло в кінці тунелю.
А як зобразити хмари, що мчать небом?
У Дюссельдорфі тихий дощ.
Ми викликали таксі до аеропорту.
Поки ми їдемо в машині, я чомусь думаю про Катю, і в мене течуть сльози.
Про що я шкодую? Що не змогла її врятувати? Захистити? Від кого? Від чого?
Напевно це гординя. Хто я така, щоб когось захищати. Ніби я краще знаю, як все має бути.
А я сама, де вона, я?
Літак.
Дивно, що мені не хочеться нічого слухати. Я вмикаю Марка Нопфлера. Це завжди спрацьовувало, я могла слухати його в будь-якому настрої.
Але тепер навіть його не хочу слухати.
Деякий час просто сиджу в навушниках без музики.
В них тихіше і відчуття, що світ і його звуки ніби за скляною перегородкою.
Після півтори години польоту мені хочеться послухати аудіокнигу «Дофамінова нація».
Я слухаю її англійською і не завжди все розумію. Але мені подобається голос авторки. Він мене заспокоює.
Вона розповідає про алкоголіка. Він вирішив піти в клуб Анонімних Алкоголіків.
Всю першу зустріч він плакав. Він нарешті відчув, що є місце, де він може бути собою.
Усе життя він грав ролі - на роботі, в спортивному клубі, навіть в сімʼї.
Чомусь мені це відлунює і на очі знову навертаються сльози.
Останнім часом я так багато плачу.
На Міконос прилетіли о пʼятій вечора. Тут вітряно.
В повітрі пахне чимось солодким, мабуть, інжиром.
Фігові дерева тут повсюди. Я впізнаю їх за незвичною формою листя.
Від аеропорту до готелю йдемо пішки, пів години і ми на місці.
Зголодніли і вирушаємо в місто. До центра 20 хвилин, теж пішки :)
Обираємо кафе, де готують сувлакі і гірос.
