День 7: 3 вересня

Вранці у нас пором до острова Андрос. 
Ми повертаємо машину. А на Андросі візьмемо іншу. Компанії, які здають машини напрокат, не дозволяють возити їх між островами.

В порту багато людей. Через гул людських голосів у мене виникає відчуття, що я в зоопарку з дивовижними птахами. Какофонія. Звук, який неможливо розібрати на слова.

Я звертаю увагу на дідуся років восьмидесяти. Він сидить майже нерухомо, дивиться кудись вдалечінь, на його обличчі легка посмішка. Спочатку здається, що він усміхається чомусь, але згодом я усвідомлюю, що це його природний вираз обличчя. Напевно, таким я уявляю собі людину, яка досягла нірвани.

Я думаю про те, що всі наші емоції протягом життя відбиваються на наших обличчях і в старості на обличчі зображена найважливіша емоція людини.

Як дверні ручки зберігають сліди всіх дотиків. І якщо уважно придивитися до старої дверної ручки, можна зрозуміти, де найчастіше до неї торкались.

Щойно ми виходимо з порома на суходіл, одразу відчуваю, що Андрос інший. По будівлях в порту, по вивісках. Андрос значно більший за Тінос.

На Тіносі було відчуття камерності і чистоти. Маленькі села, розкидані по схилах гір, з однаковими білими будиночками. І крім них більше практично нічого. Андрос більш безладний і занедбаний. Забудова тут хаотична, будинки різної (не)архітектури, багато покинутих недобудованих будівель.

Ми живемо в невеличкому селі Кочілос, у старому-старому будинку. Тут низькі стелі і меблі з минулого століття.