Ми плаваємо з масками. Дно піщане, підводна піщана пустеля, крім піску нічого немає. Тільки самотні риби. І дуже красиві сонячні промені, що грають на дні моря. Я завжди дуже любила ці відблиски сонця під водою, вони мене зачаровують.
Знаходжу Сержика, він плаває ближче до берега. Піднімає голову, каже: «Дивись, покажу тобі маленьку камбалу».
Я дивлюся на дно, туди куди він показує пальцем, але нічого не бачу. Просто пісок. Потім Сержик починає махати рукою і пісок перетворюється на маленьку камбалу.
Неймовірно, як вона схожа на пісок, ідеальне маскування. Камбала ніби ширяє над піском і в цей момент трохи видно обриси її плаского тіла і два ока. А потім — шух і знову немає, заривається в пісок.
Цікаво, що камбала народжується як звичайна риба, з очима по обидва боки голови. А потім відбувається дивовижна метаморфоза — ліве око поступово переміщується на правий бік голови, і камбала перетворюється на пласку рибу, як ми її знаємо.
Сержик розповідає мені, що колись в дитинстві вони зловили камбалу на Азовському морі. Він каже, що на її голові було видно слід — ніби шлях, який ліве око пройшло зліва направо.
Під вечір на небі з’являються хмари. Я розумію, як сильно я люблю хмари. Вони ніби привносять магію в наш світ.
- Що тобі нагадує ось та сіра хмара, - питаю Сержика.
- Ммм. Не знаю. Тюленя.
- Так, тюлень теж хороший варіант. А мені дирижабль.
- Так, дирижабль теж. Але тюлень все таки краще.
- Так, згодна. Он навіть мордочку з носиком видно.
- І біле черево.
