День 10: 10 жовтня

Але все це чекало на нас після обіду, а зараз був ранок. І ми вирішили вирушити до океану. Для цього нам треба було проїхатися автобусом. Ми прийшли на зупинку заздалегідь, хвилин за 10 до відправлення. Приїхав автобус, ми збиралися купити квиток у водія (бо інших варіантів у вигляді квиткових автоматів чи чогось такого на зупинці не було....)

Протягуємо водієві 20 євро, а він каже щось португальською. Ми зрозуміли, що в нього немає здачі. Він показав нам кафе через дорогу і відправив нас туди розміняти 20 євро. Усе б нічого, але в кафе не було дрібних грошей і нам змогли розміняти 20 лише на 10. 10 євро водієві теж не сподобалися. Він показав нам знак, приклеєний при вході в автобус, що говорить про те, що у водія можна купити квиток тільки без здачі. Тобто нам треба було десь роздобути 4 євро. Інакше ніяк. Я вже зовсім зневірилася. Автобус мав ось-ось вирушити.

Ми вийшли з автобуса. На зупинці нікого не було, крім молодого хлопця. Вовчий підійшов до нього і попросив розміняти 10 євро. Той дістав спеціальний гаманець для дріб’язку і вигріб звідти все до копійки - виходило 9 євро. Але ми були й цьому дуже раді. Подякувавши хлопцеві, ми застрибнули в автобус і поїхали далі, дуже задоволені тим, що нам усе-таки це вдалося.

Автобус віз нас спальними районами Порто. Заходили й виходили мешканці міста. На одній зупинці, мабуть, теж приїжджий дядечко так і не зміг скористатися автобусом - та сама історія, що й у нас - немає монеток, не їдеш автобусом.

Ми доїхали до нашої зупинки й попрямували до набережної.

Після вчорашнього океану з білим піском, простором і відсутністю людей, набережна Порто видалася занадто цивілізованою. Тут не було відчуття океану. Просто місто, кав’ярні, багато людей. Про океан нагадували лише хвилі, що з силою розбивалися об пірс...

Ми трохи пройшлися вздовж океану. Тут облаштовано пішохідну зону у вигляді доріжки. Багато людей. Але загалом приємно.

У мене був план повернутися в центр міста на іншому автобусі, його маршрут проходить уздовж океану, а потім завертає і їде вздовж річки Дору, яка перетинає Порту через центр.

Цей автобус виявився двоповерховим, з великим панорамним вікном на другому поверсі. Було чудово їхати й роздивлятися навколо.

Набережна Дору, на якій ми опинилися, вийшовши з автобуса і трохи спустившись, — це самісінький центр Порту. Тут просто купа туристів. Але дуже красиво. Ми всі дивувалися, скільки ж тут людей у розпал сезону і коли немає Корони.

Дійшли до сходів, які вели з набережної назад у “верхню” центральну частину міста. Довго підіймалися ними. Уздовж сходів — житлові будинки. Дуже багато з них покинуті. При денному світлі ще помітніше, що в місті дуже багато покинутих будинків. Спочатку це мене дуже дивувало і якось відштовхувало. А потім я зрозуміла, що це надає місту якогось особливого шарму.

Пізніше під час екскурсії я запитала Педро, чому в місті так багато покинутих будинків. Особливо дивно це бачити в центрі такого туристичного міста. Педро сказав, що будинки покинули заможні власники, коли економіка була настільки в занепаді, що здавати квартири було невигідно, а утримувати такий будинок було дуже клопітно. А зараз люди заможніші воліють купити собі більшу ділянку за містом. Виходить такий собі ефект бублика: багаті люди обирають передмістя — там більше місця.

Порту не так давно став туристичним. Тому все відроджується, але дуже повільно. Раніше в Порту було понад 20 трамвайних ліній, зараз залишилося лише 3. Кажуть, автомобілі та напружений трафік зробили свою справу — трамваї замінили автобусами.

Ці 3 трамвайні лінії, що залишилися, — суто для туристів, місцеві ними, звісно, не користуються. Тут їздять красиві старі трамваї, за особливими туристичними маршрутами.

Ми пройшлися центром. Волчий дуже добре описав місто — воно якесь дуже об’ємне, тривимірне. Усюди щось відбувається. Усі вулиці під нахилом, то вгору, то вниз. Дуже красиві тротуари — викладені дрібною плиточкою з візерунками.

Вдень стало зовсім спекотно. Ми прибігли додому, у нас було 45 хвилин до виходу. Ми перекусили буріто, випили холодного пивка, яке я дістала в магазинчику по сусідству.

І так екскурсія. Загалом я не любителька екскурсій. Але цього разу ризикнула спробувати. Забігаючи наперед, скажу, що під час екскурсії я навіть почала думати, що все-таки екскурсії містом — це непогано. Просто важливо вибрати хорошу, ну або іншими словами підходящу для мене…

Зазвичай у мене в чужих містах є відчуття певної розгубленості, загубленості — що дивитися, куди йти?… Наче немає чіткого плану. Увага надто розфокусована. Навколо стільки всього, але водночас і нічого конкретного.

А екскурсовод ніби акцентує твою увагу на чомусь конкретному, показує те, що сам би ти ніколи не помітив. Добре, коли екскурсовод по-справжньому любить місто — це відчувається. Тоді навіть про дивні, незвичні речі він зуміє розповісти з інтересом.

Наш екскурсовод виявився низенькою людиною, в окулярах, років 45. У нього була дивна манера говорити. Трохи занудна, я б сказала. Але тим не менш, я рада, що з нами це сталося, сталася ця дивна екскурсія. Вона тривала 4 з половиною години. 4 з половиною години ми блукали закутками Порто. І наприкінці в мене відвалювалися ноги. Але про все по порядку.

Ми зустрілися на маленькій площі біля фонтану, за 15 хвилин ходьби від наших апартаментів. Окрім нас та екскурсовода було ще 4 людини. Молода пара — він з Англії, вона німкеня. І дві зовсім юні дівчини-студентки. Одна іспанка і одна теж німкеня. Такою компанією ми вирушили блукати “справжнім”, не туристичним Порто.

Педро зупинявся біля цікавих будинків. Ми ходили дивними вуличками з дуже простими будинками. Бачили, як живе бідне населення міста. Фотографували плиточку, якою тут облицьовані всі будинки. Плиточка дуже красива і різна. Педро пояснив, що вони облицьовують плиткою будинки зовні проти вологи. У нас будинки цегляні, а в них кам'яні.

Ми ходили кварталами, де живе робітничий клас — найбідніше населення. У них досі в будинках немає туалетів — санвузол один на цілий квартал. Це такі вузькі проходи з низькими будинками.

А потім ми вийшли через якусь покинуту будівлю на непрацюючу залізницю. Нову дорогу побудували вище, а ця заросла травою. Це була найприємніша частина екскурсії - дуже незвичайне місце. А ще звідси відкривався дуже красивий вид на річку і протилежний берег - залізниця йшла вздовж річки наче над дорогою.

Потім нам належав затяжний підйом кам’яними сходами - як сказав Педро, ми повертаємося в нормальний Порто.

Педро провів нас через черговий квартал у самому центрі, де живуть бідняки. Незважаючи на те, що люди живуть у бідності - у них тут чисто, і навіть по-своєму красиво, у діжках ростуть квіти.

А потім через арочку ми виринаємо з кварталу для бідних просто в бурхливий центр. Педро прощається з нами. На годиннику — пів на сьому. Ми трохи сидимо на лавочці, приходимо до тями. Потім вирішуємо вирушити до того ресторану, в якому вчора не було вільних столиків. Виявилося, ресторан ще зачинений і відчиниться через 20 хвилин, о 7 вечора.

20 хвилин ми блукаємо центром. Вечоріє. Я вже ледве ходжу і мрію про бутерброд :)

О п’ятій хвилині восьмої ми приходимо до ресторану. Там ще майже нікого немає, але з кожною хвилиною приходять нові люди. Нас садять за затишний столик у кутку. Ми замовляємо пиво і дві франсезіньї — як Вовчий і обіцяв учора.

У сьогоднішній франсезіньї значно більше соусу, ніж учора. Але загалом те саме. Просто смачна тепла шкідлива :) їжа.

Так закінчився цей довгий-довгий день. І подорож завдовжки у 10 днів…