День 3: 3 жовтня

Заїжджаємо на найвищу точку материкової Португалії - гору Serra da Estrela. Висота тут лише 1993 метри, але машина показує, що за бортом 1 градус тепла…. Невеликими острівцями лежить сніг і уламки льоду. Дуже вітряно. Тіло миттєво клякне. Волчий радіє як дитина, все фотографує, а я ховаюся в машину.

Нарешті десь на висоті 1600 метрів ми виїхали з хмари. Стало видно світ. Дивовижний ефект, ніби протер запітнілі окуляри. На небі навіть невеликі прояснення.

А ми їдемо далі в цікаве місце - покинутий готель.

Історія цього готелю починається на початку 20 століття. Кажуть, іспанський граф, Дон Родріго, вилікував водою з цих місць свою дочку від серйозного захворювання шкіри. Тоді й спала йому на думку ідея побудувати тут спа-готель. Чутка про чудо-воду швидко поширилася. Сюди приїжджали лікувати різні захворювання - ревматизм, шкірні захворювання, проблеми з ШКТ, тощо. Кажуть, спочатку ніхто не міг зрозуміти, чим так особлива місцева вода, лише потім виявили, що вона багата на радій. Зараз складно в це повірити, але тоді Європу захлеснула хвиля популярності радію. Йому приписували чудодійні властивості. Воду, насичену радієм, продавали в аптеках. А в готелі пропонували різноманітні процедури з водою - термальні ванни, компреси, очищення організму водою.

Однак із приходом Другої світової війни прийшло розуміння справжніх властивостей радію. Через руйнівні наслідки атомної бомби радіоактивність перетворилася з дива на прокляття. Кінець слави цього готелю був неминучим. Невдовзі після війни готель оголосив про банкрутство. У 1985 році будівлю готелю було куплено на аукціоні, і новий власник мав план відновити цю будівлю, відкривши тут 5-зірковий готель. Однак, з незрозумілих причин, планам не судилося втілитися… І колись велична будівля невпинно руйнується….

Далі наш шлях лежить у містечко Monsanto. По правді сказати, я не очікувала, що мені там так сподобається. Виявилося, що містечко розташоване на схилі гори, всіяної величезними кам’яними валунами. Ми вдало запаркували машину при в’їзді в містечко, на майданчику просто біля дерева з хурмою. Мені здається, я вперше в житті бачу дерево хурми :)

Спочатку піднімаємося в гору вузькими вуличками, навіть тут уже видно, як містечко вписалося між кам’яними громадами.

Потім ми виходимо на плато, де кам’яні брили хаотично розкидані. Ми блукаємо між ними. Людей майже немає. Із гори відкривається гарний краєвид на околиці. Погода чудова. Нарешті тепло й сонячно. Тут же на плато невеликий замок теж майстерно вписаний у ландшафт.

Вечоріє. Ми спускаємося назад до машини. Їдемо вниз із гори, до найближчого більшого міста, де є готель. У нас досі не вирішене питання з ночівлею. Сьогодні субота, і всі готелі в радіусі 200 км розкуплені. У це важко повірити… Як з’ясувалося потім — понеділок, 5 жовтня, — національне свято в Португалії. Видно, всі португальці вирушили подорожувати на 3 вихідні дні.

Єдине місце, де ми можемо переночувати, — готель із дуже поганими відгуками. Але в нас немає вибору, і ми наважуємося… Приїжджаємо до містечка Castelo Branco, коли вже зовсім стемніло.

Готель виглядає гнітюче. При вході одразу відчувається запах старості й затхлості. Здається, ремонт у цій будівлі робили років сто тому. На ресепшені сидить старий, на вигляд йому років 90. Йому допомагає молодий африканець — на цьому хлопчині все й тримається. Нам видають ключі від номера, і по похмурих сходах у темряві ми піднімаємося в номер. У номері страшенний сморід від каналізації. Вікно виходить усередину будівлі, на сходовий проліт — провітрити неможливо.

У мене паніка від такого номера, хоча я думала, що я в цьому плані загартована. Ми залишаємо речі й ідемо гуляти. Вовчий вірить, що мені треба трохи часу, щоб адаптуватися.

У місті добре. Майже немає людей у такий час, помаранчеве світло ліхтарів, гарна головна площа. На площі на одному з дерев голосно кричать якісь птахи. Їх не видно, але за шумом здається, що їх там сотні. Вовчий припускає, що це папуги. Ми тиняємося вуличками містечка й зрештою виходимо до нашого готелю.

У номері вмикаємо настільну лампу — її приємне тепле світло приховує жах номера й наповнює його затишком. Стає навіть терпимо. Наважуємося повечеряти — бутербродами з м’ясом і моцарелою.

Після вечері Вовчий трохи працює, а я намагаюся спланувати завтрашній день. Близько опівночі Вовчий каже — тут реально клопи в матраці! Тут багато клопів. По ліжку бігають, не соромлячись, великі клопи (це точно вони, бо буквально 10 хвилин тому я читала про них статтю). Спочатку ми помічаємо клопів лише на матраці Вовчого. Але невдовзі на моєму вони теж з’являються.

Підскакую з ліжка. Витрушую всі речі. Знову одягаюся. Швидко збираємо все, що встигли дістати з валізи. Я заварюю чай у термосі. Вискакуємо з номера. Ми їдемо. На годиннику 12:20. Уже початок нового дня….