День 5: 5 жовтня

А Вовчому хоч би що — плаває собі, ніби там спека. Вовчий єдиний у видимому мені радіусі плаває. Люди або просто лежать на сонечку, або прогулюються вздовж кромки води.
Трохи гріємося на сонечку й їдемо далі вздовж узбережжя, у містечко Santa Lucia.

Там на нас чекає дещо цікаве. А дорогою туди, підказуючи Вовчому шлях по навігатору, я помічаю точку на карті — “найстаріше оливкове дерево в Португалії”. Зупиняємося подивитися на нього. Дерево росте на галявині біля чиєїсь оселі. Біля дерева табличка, що сповіщає про те, що дереву понад 2000 років. Воно велике, все діряве. Навіть не віриться — 2000 років….

У Санта-Лючії повно машин, нам вдалося знайти єдине паркувальне місце далеко від пішохідного мосту. Ми повертаємося до мосту — це початок стежки на пляж.
Виявилося, що до пляжу для особливо лінивих можна доїхати паровозиком. Раніше тут возили снасті й рибу. А тепер туристів.

Але ми йдемо пішки вздовж вузькоколійки. Хвилин через 15 ми на місці — тут не зовсім так, як я собі уявляла. Думала, тут будуть дикі безлюдні місця, а тут ресторан і загальне пожвавлення. Але пляж красивий, безкраїй, з білим піском. Багато простору. І через це люди, мов намистинки, розсипалися по пляжу. Ми забули купальники, а купатися голими якось незручно — надто вже багато людей.

Насправді на цей пляж ми йшли не зовсім заради пляжу. А заради кладовища якорів.

Ця область колись процвітала завдяки рибній промисловості, але в 1960-х роках рибалкам довелося відмовитися від риболовлі через те, що її кількість різко скоротилася. Рибалки покидали ці місця, просто залишаючи якорі іржавіти на березі…. Так вони й лежали, омивані солоною водою, поки комусь не спала на думку ідея — зробити тут кладовище якорів…

А потім ми їдемо до покинутого палацу. На територію палацу можна було потрапити з основної траси. Але там не було де припаркувати машину. Через невисоку огорожу здалеку великої ділянки видно сам палац, а перед ним пасуться чиїсь кози. Пропоную Вовчому проїхати вузькими сільськими доріжками і спробувати зайти з протилежного боку ділянки.
Ділянка огороджена невисоким парканчиком, який ми досить легко перелазимо. З цього боку палацу поки що не видно. Ми йдемо вузькою стежкою, яка то й справа губиться у високій траві та колючках. Хвилююче.

Від колись красивої будівлі майже нічого не залишилося. Мало того що вона стоїть покинута вже багато десятиліть. До того ж кілька років тому в будівлі сталася сильна пожежа. Шкода — навіть зараз після пожежі видно, як красиво тут було колись.

Під час пожежі повністю згоріли дах, вікна, перекриття, сходи. Ми тихо, намагаючись не видавати жодного звуку, входимо до будівлі... Палац зовсім невеликий. У кімнатах залишилися рештки колишньої розкоші.

Над високими дверними прорізами красиві картини з плитки. Будівля навіває смуток.
Ми виходимо на вулицю, обходимо будівлю, заходимо з головного входу. Парадний вхід веде одразу на другий поверх, куди ми не могли дістатися знизу через згорілий сходовий марш. На другому поверсі ходити небезпечно, майже всі перекриття в жалюгідному стані. Підлога повністю завалена рештками згорілого даху. Ми лише трохи фотографуємо й ідемо…

Приїжджаємо до містечка Alvor. Тут у нас заброньоване житло на 2 ночі. Квартирка, яку я нам знайшла на Airbnb, виявилася дуже маленькою і якоюсь незатишною. Із хорошого — вона знаходиться в 10-поверхівці за кілька хвилин ходьби від пляжу. Тут, на околиці старого міста, побудували великий житловий комплекс із 7 таких висоток. Ми живемо на 9 поверсі. З нашого балкона відкривається вид на старе місто і на затоку. Балкон виходить на північний бік, і тут ніколи не буває сонця. Навіть у такий теплий день, як сьогодні, на балконі холодно.

Настрій трохи зіпсовано квартирою. Вона непогана, але в ній не хочеться перебувати.

Увечері ми йдемо прогулятися на пляж. Пляж тут красивий. У цей час тут нікого немає, крім нас і чайок. Я сполохую велику зграю птахів, і вони з криками злітають у небо. Захід сонця. Скелі, позолочені сонцем, що сідає. Заспокоєність і тиша. Лише океан шумить. Мені тут дуже подобається. Напевно, тому майже зовсім немає фото цього місця.

Ми гуляємо серед скель. Проходимо через одну дірку в скелі й опиняємося в новій бухті. Скелі утворили тут справжній лабіринт із бухт і проходів між ними, і в якийсь момент мені здається, що я заплуталася, де я. Скелі стають рожевуватими в світлі сонця. Швидко темніє.

У черговій бухті серед абсолютної тиші ми чуємо звуки музики. Тут на скелях зробили ресторан. Таке дивне відчуття — тиша й єднання з природою, і раптом шматочок цивілізації, запахи їжі, яскраве освітлення.

Повертаємося додому, коли зовсім стемніло…