Каштелу-Бранку - Елваш - Сан-Домінгуш - Монте-Горду
Португалія 2020
Отже, надворі ніч. Ми втекли з готелю з клопами. Куди їхати — незрозуміло…. Іншого готелю нам не знайти (ні за які гроші...).
Є парочка готелів, але нам туди зовсім не по дорозі і до них більше 200 км. Тому ми вирішуємо просто їхати. Ми їдемо темними безлюдними дорогами, іноді заїжджаємо в маленькі сонні містечка, залиті жовтим світлом ліхтарів.
Близько 4-ї ранку ми звертаємо кудись у поле й вирішуємо трохи поспати.
На вулиці холодно, термометр показує, що там 6 градусів. Отже, скоро в машині теж стане холодно. Я згортаюся клубочком на задньому сидінні, а Вовчий розкладає переднє сидіння. Накриваюся нашим пляжним рушником — він дає трохи тепла. Ми провалюємося в короткі уривчасті сни. То прокидаємося, то знову засинаємо зовсім ненадовго. Нам вдається подрімати пару годин. П’ємо чай і їмо йогурт.
Попри те, що поспали зовсім мало, відчуваємо сили знову їхати далі. Мені дуже подобається все, що з нами відбувається. Це справжня пригода! (Як сказав Вовчий наприкінці подорожі — всього 35 євро (ціна за номер з клопами) і стільки задоволення).
Ще близько години ми їдемо в суцільній темряві, а близько 7-ї починає світати, небо рожевіє і ми зустрічаємо світанок на околиці маленького містечка..
Передсвітанкове небо
О 8-й ранку ми приїжджаємо до містечка Elvas. Залишаємо машину на парковці просто під акведуком і йдемо гуляти ще порожнім містом. Є щось особливе в цих кількох годинах, одразу після світанку, поки всі сплять. Якась умиротвореність, спокій. Ми зовсім самі на величезній площі біля акведука. Він високий, довгий, красивий.
На пагорбі біля акведука — оливковий сад. Ми гуляємо серед дерев уздовж акведука. Шкода лише, що на нього не можна видертися й походити зверху.
Потім ми їдемо у форт на горі над містом. Форт закритий для відвідувачів у такий ранній час, а всередині ходить охоронець, щоб такі як ми не лазили туди безкоштовно. Ну й гаразд. З гори відкривається красивий вид на місто. А ми їдемо далі.
Через пару годин знову сильно хочеться спати. Хмари знову повністю затягнули небо. Але стало значно тепліше. Ми зупиняємося на великій парковці біля заправки з видом на замок і вирішуємо спробувати ще раз трохи поспати. Цього разу спиться краще. Я теж влаштовуюся на передньому сидінні - виявляється так набагато зручніше. Не холодно, і від цього спати набагато комфортніше.
Ми поспали близько години, нас розбудив будильник — у Вовчого має бути дзвінок із Ванею. Але Ваня теж проспав. Навіть година сну знову дає відчуття бадьорості і знову хочеться їсти. Як виявилося, припаркуватися біля заправки було дуже хорошим рішенням. По-перше, на заправці є туалет. А по-друге, я прошу дядечка в кафе на заправці поповнити наші запаси окропу для чаю. Ми знову робимо собі буріто (вони стали нашим щоденним обіднім перекусом).
Перекус із видом на замок
Починається дрібний дощик. Таке хороше відчуття всередині від усього цього — відчуття якоїсь свободи. Від того, що навколо тихо, тепло, просторо, і ми їдемо куди очі дивляться.
По дорозі зупиняємося біля гаю коркових дубів. Стовбур дерева там, де здерли кору, яскравого червоно-коричневого кольору. На землі валяються жолуді, майже такі самі, як у звичайного дуба. Вовчий знаходить пару шматків здертої кори на землі. Ми забираємо з собою найменший шматочок на пам’ять.
Коркові дуби з яскравими стовбурами
Наступна зупинка - покинутa шахта Sao Domingos. Доїхавши до шахти, знову розуміємо, що дуже хочеться спати. Вирішуємо поспати годинку, а потім іти гуляти. Паркуємося під деревом і засинаємо….
Шахта Sao Domingos - одне з найяскравіших вражень у Португалії. Такого буяння кольорів, як тут, я, мабуть, ще ніде не бачила. Земля тут усіх кольорів веселки - від темно-синього до яскраво-червоного. Через кожен метр я піднімаю із землі новий незвичайний камінь і схвильовано кажу “Дивись, дивись”.
Основна шахта
Цікаво, що видобуток тут вівся ще за часів Римської імперії. Римляни добували тут золото і срібло. Минуло чимало часу після падіння Римської імперії, коли в середині 19 століття тут знову відновили видобуток, щоправда цього разу добували мідь. Однак уже за часів Першої світової війни тут починають добувати пірит, з якого отримують таку важливу в ті часи сірку. Шахту закрили в 1966 році.
Гуляємо вздовж рудника
Шахта займає величезну територію. Невелику частину ми пройшли пішки — обійшли великий відкритий рудник. У далекі куточки шахти ми поїхали на машині по укоченій дорозі. Тут шалено цікаво. Ландшафт просто неймовірний, старі руйнівні споруди, річка червоного, як кров, кольору… Мене переповнює захват. Здається, що ти всередині якоїсь гри або на сцені великого театру з барвистими декораціями.
Дивовижних кольорів камені. Своїм забарвленням нагадали мені хвости павичів.
Річка з водою, червоною від заліза. Це не фотошоп! :)
Вечоріло, і ми поїхали далі, у бік узбережжя, до невеликого містечка на березі океану Monte Gordo. Готель виправдав очікування — тут красиво! Як же добре плюхнутися на пахучу ліжко з білою постільною білизною….
Красааа :)
На вечерю п’ємо португальський стаут і їмо салат. Життя вдалося.
