День 12: 16 листопада

Вузькою мальовничою дорогою доїжджаємо до першої пам’ятки - Каср-ель-Абд, палац, збудований у другому столітті до нашої ери. Це один із небагатьох палаців на території Йорданії, збудований в елліністичному стилі. Ми єдині відвідувачі. Гуляємо навколо палацу і їдемо далі.

Усього за кілька кілометрів друга пам’ятка - печери в скелях. На старому вицвілому інформаційному табло написано, що печери створені природою, але використовувалися людьми як житло.

Далі їдемо в місто Ес-Салт, внесене до списку спадщини ЮНЕСКО цього року. Інформації про це місто в інтернеті небагато. Я випадково натрапила на його фото, і мені захотілося його відвідати, і недарма… Виявляється, це найкраще місто в Йорданії з тих, де ми були.

Побудоване на пагорбах, місто дуже мальовниче. Тут багато старих будинків охристого кольору з красивими заокругленими вікнами. Здається, що все місто випромінює золоте сяйво. Ми то піднімаємося вузькими вулицями-сходами, то збігаємо вниз. Доходимо до смугастої мечеті на вершині пагорба. Ідемо вулицею-базаром, де продають спеції та фрукти. Туристів практично немає.

Ми гуляємо майже до самого заходу сонця. Час їхати далі, до міста Джераш, де ми житимемо дві ночі. Приїжджаємо в готель, коли вже зовсім стемніло. Голодні, одразу після заселення їдемо в ресторан. Перший ресторан, який ми вибрали вдома по гуглмапс, виявляється душероздираюче убогим. Ми їдемо в наступний — ресторан ліванської кухні.

Тут усе дуже солідно. Офіціанти в піджаках і краватках, білі скатертини. У меню є список гостей, які відвідали ресторан, серед яких Нельсон Мандела, Річард Гір, президенти Польщі, Словенії та Віктор Ющенко. Ціни вищі, ніж зазвичай, але ми вирішуємо залишитися.

Найсмачнішим із їжі виявилися безкоштовні теплі коржики та безкоштовний десерт, чимось схожий на панакоту. Коли я попросила рахунок, офіціант мене неправильно зрозумів і приніс нам ще коржиків :) Ми попросили загорнути їх із собою і з задоволенням з’їли їх вранці.