День 14: 18 листопада

Замок майже повністю відбудований заново, але мені подобається, як вони все зробили. Тут гарне підсвічування. Сам замок дуже об’ємний, ми ходимо з кімнати в кімнату, піднімаємося сходинками, проходимо коридорами, і я втрачаю відчуття, де я.

Після замку їдемо в нацпарк Yarmouk. Я думала, ми зможемо погуляти там, на фотографіях в інтернеті там гарна природа. Через Богом забуті села, де, здається, ніколи не ступала нога туриста, ми приїжджаємо до “Центру для відвідувачів” нацпарку.

Солідна будівля на околиці села з інформаційним табло — але все зачинено, нікого, крім сторожа. Куди йти, незрозуміло, ні стежок, ні вказівників. На наших картах теж немає стежок.

Навколо красиві гори, але якось непривітно. Ми вирішуємо рухатися далі. Можливо, сюди треба приїжджати вранці, із запасом часу до темряви. Але сьогодні ми точно вже нікуди не підемо.

У мене була ще одна точка приблизно за десять кілометрів від парку на північ із красивим мальовничим озером, ми їдемо туди. Кордон з Ізраїлем зовсім близько. Буквально через кожні пару кілометрів блокпости, на кожному з них нас зупиняють і перевіряють паспорти.

Не доїжджаючи два кілометри до озера, на останньому блокпості нас знову зупиняють. Тут ніхто не говорить англійською. Ми намагаємося пояснити, що їдемо до озера, але охоронець блокпоста виглядає напруженим, повторюючи одне й те саме слово. Ми не можемо зрозуміти, що він говорить. Вовчий вирішив, що це дозвіл проїжджати, і ми повільно рушаємо з місця. Охоронець свистить нам услід, і я розумію, що весь цей час він говорив “Ноу” — проїжджати не можна. Так ми залишилися без озера. Їдемо в готель. Дорогою дуже красиво.

Перша думка, коли ми доїхали до готелю — треба тікати, але куди? У цій місцевості дуже мало готелів і подітися особливо нікуди. Готель стоїть осторонь від дороги, серед напівзруйнованих сараїв. Навколо бігають зграї собак. Уже вечір, скоро зовсім стемніє. Найближчий готель далеко. Тож, трохи вагаючись, ми лишаємося.

Нас привітно зустрічає господар готелю. Ми разом п’ємо каву на терасі готелю з гарним видом на дамбу. Господар розповідає про своїх синів. Один працює в Дубаї, багато заробляє і допомагає батькові збудувати поруч другий готель. Сам господар усе життя пропрацював в армії, тепер на пенсії.

Кімната в готелі дуже-дуже проста, все старе, лампочки тьмяні, неприємно-холодного кольору, незатишно. Мене завжди дивувало, як такі готелі примудряються отримувати високий рейтинг на букінгу. Напевно, гостинність господаря зачаровує всіх.

Я сиджу на балконі й пишу щоденник. Потім ми їдемо до найближчого містечка в пошуках їжі. Знаходимо шаурмічну й купуємо дві шаурми із собою.