День 2: 6 листопада

Залишаємо машину на парковці й ідемо на пляж. Тут мало людей. Туристів практично немає. Є трохи місцевих. Спочатку все це виглядає трохи відштовхуюче. Ми проходимо далі й ховаємося в тіні пляжного “гриба”. Вовчий іде досліджувати море, а я чекаю на нього на березі. Мені поки що плавати не дуже хочеться.

Вовчий повертається задоволений, каже, там багато-багато рибок і кораловий риф, треба йти плавати разом. Розповідає, що навіть бачив маленьку мурену. Вовчий відносить наш рюкзак у машину (страшно залишати його без нагляду на березі) і ми йдемо плавати.

Перші метрів 30 від берега дуже-дуже мілко, так, що практично зачіпаєш животом дно, але ми все одно долаємо цей шматок вплав із маскою. А потім різко — початок рифу і глибина. І одразу ніби потрапляєш в інший світ — скільки тут рибок різних кольорів і форм — усіх не перелічити! Самі корали теж дуже красиві.

Вода прохолодна, я швидко замерзаю і випливаю, толком нічого не розгледівши. Трохи погрілися на сонечку і йдемо плавати ще раз. Цього разу плаваю довше. Маска запотіває і трохи заважає насолоджуватися підводним світом. Щоразу забуваю добре помити її вдома.

Довго лежимо в тіні, гріємося. Добре, тихо, нам тут уже подобається. Ідемо трохи прогулятися пляжем. До нас підходить познайомитися молодий йорданець, показує свого сина Мухаммеда, його обличчя аж світиться від радості, коли Вовчий тисне йому руку.

З пляжу виїжджаємо вже після обіду. П’ємо чай із фініками на балконі. Трохи відпочиваємо і, поки не стемніло, йдемо гуляти по Акабі.

Про місто толком нічого сказати. Тут багато машин. Жінки всі в паранджах. Будинки страшні. Загалом усе досить убого виглядає. Відчуття, ніби навколо суцільне будівництво. Злидні сусідять із розкішшю. Мармурові сходинки різко закінчуються піском. І так усюди. Ніби вони намагаються облаштовувати все потроху, але все кидають на півдорозі.