Бекпекінг в Індії: День 11

Це був довгий день, сповнений різних емоцій. Ми встали рано-вранці, одразу після світанку.

Швидко зібравши свої речі, ми вийшли в сонне містечко, де знайшли водія тук-тука, якого нам успішно вдалося вмовити довезти нас до автовокзалу за 60 рупій. Нам потрібно було знайти автобус до Ахмедабада десь неподалік від автовокзалу. Як я вже писав у своїй статті про транспорт в Індії — один із недоліків автобусів приватних компаній полягає в тому, що вони завжди відправляються з якихось дивних місць, але не з автовокзалу.

Але Ахмедабад був справді жахливим, дуже галасливим містом — його взагалі не варто відвідувати! Люди, тук-туки, мотоцикли — усе рухалося дорогою суцільним натовпом. Зрештою ми ледве дісталися форту, який виявився закритим бар’єрами. Поруч із фортом люди влаштували ринок, де продавали браслети, одяг, печиво тощо. Іноді здається, що Індія — це величезний ринок сама по собі.

У наших квитках було зазначено, що автобус має стояти перед готелем. Коли ми дісталися готелю, то побачили, що там є офіс компанії, яка організувала поїздку, і хлопці сказали, що автобус відправляється звідси. Ми приїхали рано, тож нам довелося чекати годину.

Навколо були нетрі. Індійці повільно виходили зі своїх укриттів і розпалювали вогнища, було холодно. Ми знайшли дешевий чай і випили дві порції.

У призначений час ми вирушили до Ахмедабада. Я був здивований, побачивши в автобусі багато індійців — було дивно, чому вони не користуються громадськими автобусами.

Ми прибули до Ахмедабада о 1-й годині дня, а наш потяг до Джунагарха був о 10-й вечора. Автобус висадив нас десь на околиці міста, прямо біля Domino's Pizza. Ми вирішили зайти в піцерію, щоб відпочити. Ми обрали найдешевшу піцу «Маргарита» — але вона все одно була дуже дорогою для Індії. Ми заплатили 270 рупій (4$) за маленьку піцу, хоча вона була доволі смачна (майте на увазі, що остаточна ціна піци майже вдвічі вища, ніж у меню, бо ціни в меню не включають різні податки — з подібною ситуацією ми зіткнулися і в іншій піцерії — Pizza Hut).

Ми поїли піцу й вирішили прогулятися. Я прочитав у Lonely Planet, що в центрі Ахмедабада є красива мечеть, фортеця та озеро.

Часу було більш ніж достатньо, але тепер принаймні з’явилася якась мета — побачити визначні місця. Фортеця була не так уже й далеко від місця, де ми були, лише за 2 км. Але нас затримали більш ніж на годину! І не тому, що ми рухалися повільно, ні. Як я вже писав, пересуватися дорогами в Індії дуже важко.

Нашою наступною зупинкою була мечеть Джама-Масджид. Ми пробиралися крізь натовп індійців. Вхід до мечеті захований між крамницями — тож ми ледь його помітили. Ми зняли взуття і, ніби пірнули у воду, — вуличний гамір стих, і ми занурилися в рятівну тишу.

Мечеть — це великий квадратний простір: порожній і чистий, з усіх боків оточений колонами. З одного боку був вхід безпосередньо до самої мечеті. У центрі був басейн з водою, де чоловіки мили ноги й чистили зуби перед молитвою. Ми сіли біля колони й відпочили від метушні. Було приємно й тихо просто сидіти, без штовханини, шуму та натовпу. Ми провели в мечеті понад годину. Близько 6-ї вечора сонце зайшло за горизонт, і ми рушили далі в бік станції. Ми йшли повільно, бо вздовж вулиць усюди був ринок.

Ми були голодні, і незадовго до залізничного вокзалу побачили ресторан, розташований на першому поверсі готелю, з затишною атмосферою та помірними цінами. Ми вирішили повечеряти там — замовили роти, традиційну індійську страву зі шпинату палак панір і овочеву суміш — усе було дуже смачно.

На диво, наш потяг вирушив вчасно. У нас був вагон другого класу, але нам не пощастило з місцями для сну. Та все одно ми швидко заснули — адже нам треба було прокинутися о 4-й ранку.