О 6:20 ми сіли на автобус до Ахмедабада. Автобус був старий, сидіння були не надто зручні, а двері не зачинялися. Тож ми їхали всю дорогу з відчиненими дверима, і було справді холодно через прохолодне нічне повітря, що задувало всередину через двері.
Пізніше в автобус зайшла індуїстська пара і сказала, що вони забронювали місця, на яких ми сиділи. Вони показали нам якийсь папір із печатками ... Ми були розгублені, бо майже всі місця вже були зайняті, а до Ахмедабада було ще близько 6 годин дороги.
Але нам пощастило, що пара виявилася миролюбною — вони зрозуміли, що ми не розуміємо, що відбувається, і не хочемо звільняти місця. Тому вони знайшли два місця окремо. Що робити в таких ситуаціях — це досі залишається питанням … Чоловік у касі взагалі не хотів продавати нам квитки, а в квитках, які ми купили в автобусі, місця не були зазначені.
Ми трохи втомилися, коли нарешті дісталися Ахмедабада. Але сьогодні ми планували доїхати до Удайпура, тож пішли до каси на автовокзалі, щоб дізнатися про наступний автобус до Удайпура. Там до нас підійшов чоловік, який запропонував поїхати до Удайпура приватним автобусом. Ми вже їздили приватними автобусами — вони справді набагато комфортніші (хоча й дорожчі).
Ми пішли за чоловіком, щоб подивитися, що він нам запропонує.
У кіоску, що представляє автобусну компанію, нам запропонували поїздку за 400 рупій з людини (публічний автобус коштує 230 рупій). Автобус відправлявся лише за пів години, тож це була дуже хороша нагода дістатися до Удайпура не пізно вночі. Ми погодилися і сіли в тук-тук, щоб доїхати до місця, де мали сісти в автобус.
Автобус був цілком непоганий, зі звичайними сидіннями та спальними місцями. В автобусі їхало багато дивних людей. Один чоловік був ніби напідпитку — він ліг у проході.
Коли ми прибули до Удайпура, вже було темно. Усі водії тук-туків були вперті й не хотіли торгуватися. Зрештою мій друг ледве домовився з одним водієм, щоб той довіз нас до готелю за 60 рупій.
