Бекпекінг в Індії: День 8

Мій друг переконав мене встати о 8-й годині ранку, оскільки в нас багато планів і місць, які ми маємо відвідати сьогодні. Після традиційної ранкової кави, яку ми привезли з Києва і яка швидко закінчилася, ми залишили готель.

Нашим першим пунктом призначення був палац Умайд-Бхаван, розташований на пагорбі за 4 км від нашого готелю. Ми хотіли взяти тук-тук за 50 рупій, щоб дістатися туди. Зловити тук-тук в Індії досить легко, ми знайшли тук-тук одразу після того, як вийшли з готелю. Після невеликого торгу водій погодився відвезти нас до палацу за 60 рупій. Але коли ми дісталися палацу, виявилося, що в водія не було здачі, тож за поїздку він узяв лише 50 рупій.

Будівництво палацу Умайд-Бхаван розпочалося 1929 року за правління махараджі Умайда Сінгха і було завершене 1943 року. Цей палац є однією з найбільших приватних резиденцій у світі, має 347 кімнат. Нині він поділений на три частини — одну займає розкішний готель Taj Palace Hotel, інша частина використовується королівською родиною як резиденція, а третя відкрита для відвідувачів. Іноземцям за вхід на територію палацу потрібно сплатити 100 рупій.

Усередині палацу є невеликий музей, де можна побачити кілька портретів махараджі та його родини. Там є експозиція столового посуду, ванних меблів, зброї. Загалом музей нам не дуже сподобався, оскільки він маленький і не надто цікавий.

Майже вся територія закрита для відвідувачів, тож там немає чим зайнятися, окрім музею. Трохи розчаровані, ми вже були готові залишити палац, але раптом, просто перед виходом, мій друг помітив вказівник до Музею старовинних автомобілів.

Ми пішли за вказівником і знайшли виставку старовинних автомобілів махараджі. Її справді варто було побачити. Там були розкішні Rolls Royce 1927 року, а також Cadillac і Buick; найгіршим і найдешевшим автомобілем був Mercedes Benz.

Після цього ми продовжили втілювати наші плани й пішли на автобусну станцію, яка виявилася далі, ніж ми очікували. Ми збиралися купити квитки до Ранакпура на завтра вранці, але чоловік за касою сказав, що сьогодні квитки не продаються. Ми могли купити квитки за 15 хвилин до відправлення автобуса…

Нашим наступним пунктом призначення була знаменита фортеця Мехрангарх. Ми хотіли дістатися туди на тук-туку, оскільки вона була розташована досить далеко від автобусної станції. Тож ми почали торгуватися з водіями, які всі як один просили 100 рупій. Зрештою, молодий хлопець погодився на нашу ціну в 50 рупій, і ми з комфортом поїхали до фортеці.

Вхідний квиток до форту Мехрангарх дорогий і коштує 400 рупій для іноземців, включно з аудіогідом, але без фотоапарата. Нам дуже сподобався форт, і ми провели там кілька годин. Він справді дуже великий і вражаючий.

Тут є багато різних експозицій: ви знайдете кімнату з паланкінами, кімнату з сидіннями для їзди на слонах, вкритими золотими та срібними тисненими листами. Кімната з традиційними марварськими картинами, кімната, де виставлено колекцію зброї, такої як мечі, прикрашені слоновою кісткою, смарагдами та перлами.

Є кімната кохання з чудово розписаними стінами та вітражними вікнами. Кімната, де махарадж зустрічався з важливими гостями (аудіогід розповідав, що за стіною є таємна кімната, де іноді сиділа дружина махараджі й слухала все, про що говорили, щоб допомогти махараджі ухвалити рішення).

Є прекрасний внутрішній двір, де збиралися всі дружини та проводили час разом. Усі стіни всередині форту прикрашені різьбленням і балконами. Тут так гарно, що здається, ніби потрапляєш у палац із казки. Деякі стіни червоні, і аудіогід повідомив, що це природний колір каменю.

Ми насолоджувалися захопливими краєвидами міста з форту. Джодхпур називають блакитним містом через його старий центр із будинками блакитного кольору (хоча ми бачили такі самі блакитні будинки по всьому Раджастхану). Багато років тому лише брахманам дозволялося фарбувати свої будинки в блакитний колір. Згідно з аудіогідом, блакитний колір допомагає від комах і зберігає прохолоду в спекотні дні.

Ми були дуже втомлені й голодні, коли гуляли навколо форту Мехрангарх. Він здавався справді величезним. У форте є кафе з високими цінами, тож ми вийшли з форту і вузькою вуличкою почали спускатися до центру міста.

Ми опинилися в центрі ринку з овочами, спеціями, одягом — всім, окрім чогось смачного поїсти. Ми продовжували безцільно блукати лабіринтом вузьких вуличок і зрештою вийшли на дуже галасливу й переповнену, але все ще дуже вузьку вулицю, що слугувала ринком для індійців. Ми ледве пробиралися крізь натовпи людей, скутерів, корів і машин.

Пізніше мій друг сказав мені
- Іноді здається, що в Індії ти божеволієш

Так, це саме таке відчуття.

Усе ще дуже втомлені й голодні, ми вже майже втратили останню надію знайти щось поїсти в цьому божевільному синьому місті, але зрештою побачили смажені пиріжки у великій пательні та індійців, які юрмилися біля ятки. Це було правильне місце.

Ми заплатили за дві самоси й із задоволенням сіли просто там, на сходах найближчої крамниці, обравши найчистішу. Самоси були дуже смачні, але гарячі. Ми купили два масала-чаї в чайній крамниці неподалік і продовжили досліджувати місто.

Центр синього міста Джодхпур не здавався чимось особливим. Зверху, з форту, він виглядав набагато цікавіше. Там багато синіх будинків, і всі вони одного типу. Через деякий час ми вирішили повернутися додому. Ми зловили тук-тук за 20 рупій, щоб доїхати до супермаркету неподалік від залізничної станції. У супермаркеті не було нічого цікавого. Нас здивували високі ціни на чай (100 грамів за 50 рупій = 12 USD). Ситуація з кавою була ще гіршою — ми не знайшли нормальної меленої кави, була лише розчинна Nescafe за захмарними цінами (100 грамів розчинної Nescafe = 100 рупій).

Знову ми зловили тук-тук, щоб повернутися додому. Ми повечеряли в тому самому місці, знову їли масала досу. Дорогою додому ми купили маленький Snickers, який дуже мене порадував.

Мій друг прокоментував:
- Я ніколи не бачив дорослу жінку такою щасливою через маленький Snickers.
​
Ми випили чай із маленьким Snickers у номері готелю й вирішили лягти спати раніше, але раптом у готелі оселилася галаслива група індійців — від старих до молодих. Ми попросили їх поводитися тихіше. Вони трохи заспокоїлися і близько 23-ї години теж пішли спати.