Мандрівка з рюкзаком Індією: День 9

Сьогодні ми прокинулися рано-вранці, бо мали дістатися до Ранакпура автобусом. Ми виїхали з готелю, сіли в тук-тук просто на жвавій дорозі неподалік від готелю. Мій друг, який уже майже став експертом у розмовах із водіями тук-туків, домовився про ціну 50 рупій, щоб довезти нас до автобусної станції. Дуже швидко ми доїхали до автобусної станції: було лише 7 година, а автобус до Ранакпура відправлявся о 8-й. Чоловік у касі сказав, що квитки продають лише за 15 хвилин до відправлення, тож у нас був час прогулятися станцією, випити масала-чаю.

Храм вартий того, щоб заплатити й відвідати його. У вартість квитка входить аудіогід. І хоча я зрозумів лише близько 60%, це було дуже цікаво. Колони, стелі, кам’яне різьблення — усе це справляє неймовірне враження.

Нарешті о 7:45 ми купили квитки (обидва за 274 рупії), з’ясували, який із автобусів їде до Ранакпура, і зайняли місця. Насправді на квитках місць не було. Але автобус був порожній, тож ми сіли, де хотіли. Автобус був досить зручний. Того ранку було доволі холодно, водій не зачиняв двері, і холодний вітер задував усередину автобуса. Але за годину сонце почало нас зігрівати, і водій нарешті зачинив двері.

Невдовзі ми виїхали на платну дорогу. Я здивувалася, побачивши тут, в Індії, щось схоже на європейські автостради. Перед в’їздом на дорогу були кабінки та шлагбауми.

За деякий час ми продовжили рухатися запиленою сільською дорогою.

У мене було відчуття, ніби ми повернулися на 10 років назад, коли подорожували Україною автобусами й потягами. Пейзаж за вікном часом був майже українським.

Було приємно й тихо. Різні індуси заходили в автобус і виходили з нього: чоловіки з красивими червоними тюрбанами, дівчата, загорнуті в прозорі кольорові шалі, стара жінка з круглою сережкою в носі, яка ховала гроші в згортку шалей.

Мені здавалося, що я стала частиною цього світу, я відчувала певне задоволення й радість.

Просто безпричинну радість — не через щось конкретне, а просто тому, що світить сонце, і моя люба подруга тут, зі мною, у цій дивній країні далеко-далеко від наших домівок, і все здається наполовину казкою, наполовину справжньою історією.

Автобус зупинився просто перед входом до храму. Одразу після того, як ми зайшли на територію храму, я побачив покажчик до їдальні. Ми вирішили з’ясувати, що таке їдальня в храмі. Біля входу до їдальні ми зняли взуття і купили два квитки по 50 рупій з людини за необмежену кількість їжі. Персонал показав нам, де сісти — на лавці за довгим столом. За мить перед нами з’явилася пласка залізна миска з рисом, роти, смаженою капустою, а в менших мисочках — соус і підлива з сочевиці. Маленький смажений індійський хліб, який називається пурі, був дуже смачний — тож я їв їх, поки чоловіки приносили нові й нові. Капуста теж була смачна. Здається, на нас напав голод у цій чудовій їдальні, бо ми їли й їли — значно більше, ніж зазвичай.

На виході з обідньої зали індійський чоловік запитав нас, звідки ми. Він дуже зрадів, дізнавшись, що ми з України. Він попросив про допомогу — у нього є кілька текстів російською, і він хоче, щоб ми їх переклали.

Тож ми погодилися допомогти, сіли на лавку, і чоловік приніс рюкзак, повний різних зошитів.

Виявилося, що його звати пан Чохан, і він займається медитацією, йогою та аюрведою. Зошити були заповнені подяками, написаними від руки різними людьми з усього світу — з Канади, Європи, Росії та України. Пан Чохан попросив нас перекласти деякі російські та українські тексти англійською і вибрати з них кілька важливих речень, щоб опублікувати їх на вебсайті та в рекламі.

Читаючи коментарі різних людей, було важко повірити, що я зустрічаю такого чудового чоловіка. Було багато відгуків, у яких розповідалося, як хтось приїхав до Індії й довго шукав хорошого вчителя, і лише пан Чохан нарешті зміг допомогти.

Пан Чохан спочатку дізнається про ваші проблеми — як фізичні, так і психічні. Багато людей писали, що сам пан Чохан здогадується про їхню хворобу без жодного натяку. Потім він пропонує індивідуальну терапію та йогу з медитацією. Багато хто писав, що кілька днів, проведених із паном Чоханом, кардинально покращили їхнє життя.

Коли я запитав, яка ціна консультації, пан Чохан відповів, що бере 50 євро, хоча я не зрозумів, за що саме ця ціна — лише за консультацію чи за все разом із йогою тощо. Як він нам сказав, він почав брати гроші після того, як вирішив відкрити свій ашрам біля Ранакпура.

Ми провели з паном Чоханом кілька годин, він багато разів запрошував нас до свого ашраму, обіцяв навчити готувати чапаті й пригостити нас безкоштовною вечерею. Але, як завжди, коли я спілкуюся з індійським чоловіком, у мене всередині виникає дивне відчуття, ніби я не можу повністю довіряти цій людині, хоча я бачив багато справді (?) позитивних коментарів, і справді пан Чохан справив дуже хороше враження.

Пізніше я думав про цього чоловіка і про себе та про те, як я сприйняв цю ситуацію.. Я не знаю, чому я такий недовірливий. Можливо, мені було б легше повірити пану Чохану, якби й мій друг йому повірив — але я бачив у його очах те саме недовір’я, що й у моїх…

Тож ми попрощалися одне з одним і повернулися до нашого дослідження Ранакпура.

Ми читали в Lonely Planet та в різних інших блогах, що вхід до храму Ранакпур безкоштовний. Але виявилося, що плата за вхід становить 200 рупій з людини. З’ясувалося, що жадібні індуси вирішили брати гроші з туристів рік тому … Тож після невеликих сумнівів, чи варто йти, ми вирішили, що все ж таки підемо, купили два квитки (і, як завжди, є окремий квиток для фотографування, який ми ніколи не купували й завжди фотографували безкоштовно).

На вході до храму стоять охоронці, які перевіряють вміст рюкзака. Ми були з двома рюкзаками — їм не сподобалися ноутбуки в моєму рюкзаку, і мене попросили залишити рюкзак у платній камері схову, я був страшенно обурений.

Мало того, що ми заплатили гроші за вхід, так ще й маємо платити за зберігання рюкзака. Ця ситуація дуже мене засмутила (але тепер, коли я це пишу, я розумію, як безглуздо я поводився).

Мій друг заспокоїв мене, забрав ноутбук і пішов до камери схову, хоча я був готовий піти до каси й вимагати повернути гроші за квитки.
- Коли ми сюди прийшли, ми були такі щасливі. А тепер ти такий засмучений! Якщо ти віриш в енергію, Чохан випив твою енергію, - сказав мій друг, коли ми нарешті зайшли до храму.
​ - О, це справді дивно, можливо, ти маєш рацію. Я втратив багато енергії, поки розмовляв із ним, чомусь. Можливо, тому що я весь час говорив англійською...

Сам храм не дуже великий, але ми досліджуємо його протягом тривалого часу, відкриваючи дедалі більше деталей.

На будівництво храму Ранакпур пішло 50 років, і його зведення розпочалося 1459 року. Найбільше мене здивувало те, що після будівництва храм проіснував лише 200 років. Але потім ці землі були завойовані, люди покинули їх, і храм став занедбаним. У храмі оселилися кажани, дикі тварини та змії.

Минуло багато років, поки у 1991 році розпочалася реставрація храму. Потрібно було 11 років, щоб відновити колишню красу храму.

Ми забронювали готель за 2 км від храму Ранакпур, тож вирішили дійти до готелю пішки. Дорога була дуже гарна, тиха, по обидва боки росли дерева, повні мавп і павичів.

Нам сподобався готель, у нього гарна територія, але їжа в ресторані здається нам дорогою.