Сьогодні був насичений день. Ми встали рано-вранці, приблизно о 7-й, і пішли снідати — сніданок був включений у вартість номера в нашому готелі. Як я вже казав раніше, ми жили в мережі готелів під назвою OYO rooms, але в нашому готелі не було ресторану, тож хлопець із рецепції провів нас до іншого готелю цієї мережі, як я вважав. Ресторан не був затишним, але сніданок був добрий. У нас була можливість обрати з меню, що ми хочемо.
Я замовив смажені яйця, а мій друг обрав щось на кшталт омлету. Також нам дали молочний чай, який мені дуже сподобався.
Після сніданку ми повернулися до нашого готелю, зібрали рюкзаки й виселилися. Ми збиралися зловити тук-тук, але водії не хотіли торгуватися й просили 50 рупій за поїздку, хоча це була 2-хвилинна дорога… Тож, не знайшовши когось, хто відвіз би нас до станції метро, ми вирішили піти туди пішки.
Що таке тук-тук?
Тук-тук — це авто-рикша, триколісний транспортний засіб, який нині дуже поширений по всій Азії. Але мало хто знає, як триколісні транспортні засоби з’явилися в Азії. Перші авто-рикші були експортовані до Таїланду з Японії у 1934 році. Крім того, Японія подарувала Південно-Східній Азії 20 тисяч уживаних триколісних транспортних засобів. Хоча авто-рикші в Японії вийшли з ужитку в другій половині 1960-х, в Азії вони й досі є незамінним видом транспорту завдяки своєму дуже зручному розміру для вузьких і переповнених вулиць Азії. Тук-туки використовують як місцеве таксі — це дешевий і зручний спосіб дістатися кудись у місті.
Усе небо було вкрите суцільною хмароподібною імлою. Через цю хмару було незрозуміло, вечір зараз чи ранок. Світло розсіювалося, і здавалося, що всі кольори приглушені. Було зовсім не спекотно, загалом у Делі в цю пору року досить прохолодно, особливо вранці та ввечері. Я зазвичай носив легку туніку, одну флісову куртку й легку куртку. І, чесно кажучи, іноді мені хотілося вдягнути щось тепліше.
Тож абсолютно випадково ми знайшли Червоний форт у Делі — вражаючу красиву фортецю, стіни якої були справді червоні. Ми помітили, що люди стоять у довгій черзі, щоб потрапити всередину форту. Ми вирішили повернутися до форту іншим разом, оскільки в нас було не так багато часу для неспішного візиту.
Повільно ми повернулися до станції. Нічого не змінилося — той самий шум, бруд і натовпи людей усюди вздовж дороги. По дорозі до станції ми купили смажений арахіс. Тут арахіс готують дуже кумедним способом — арахіс насипають у купку й вставляють у неї гарячий горщик.
На залізничній станції є McDonald's, де ми вирішили почекати потяг і щось поїсти. Було дуже кумедно, коли ми попросили гамбургер, а касир не міг нас зрозуміти. Тож ми замовили інші бургери, наприклад яєчний бургер — вони були найдешевші. Їдучи бургери, ми зрозуміли, чому тут немає гамбургера. Корови! Корови тут — священні істоти, саме тому тут немає яловичини, а отже й гамбургерів.
Ми знайшли свою платформу, і до відправлення залишалося близько 15 хвилин. На нашій платформі стояв якийсь потяг, але на табло було вказано інший номер поїзда та час відправлення, тож ми вирішили, що це не наш потяг, і продовжили стояти нагорі. Ми чекали, коли цей потяг відправиться, але потім напис на табло змінився, підсвітивши назву нашого потяга. До відправлення нашого потяга залишалося лише 5 хвилин, але той “інший” потяг на платформі все ще стояв.
Раптом мій друг сказав: “Слухай, а що, як це наш потяг”. Поспіхом ми спустилися на платформу й побачили Джайсалмер на табличках потяга. Ми знайшли свій вагон і зайшли всередину. За мить якийсь чоловік, гадаю, це був провідник, попросив у мене квиток. Я показав йому наші квитки з нерозбірливими нотатками того чоловіка на станції з “віконця довідок”. Провідник швидко глянув на наші квитки, а потім сказав: “Йдіть, йдіть, йдіть”, і ми помчали вузькими проходами потяга. Нарешті ми зупинилися перед купе, надто гарним для другого класу. Але провідник агресивно штовхав нас туди, тож ми здалися, плюхнулися на м’яке сидіння й озирнулися навколо.
