День 21: 8 лютого

Поселившись, ми пішли на пляж. Вихід на пляж через нашу пальмову рощу. Ми вийшли в лагуну. Незважаючи на те, що це лагуна, тут сильні хвилі й кам’янисте дно, тож плавати страшно. Пішли на сусідній пляж, там де були вчора — там хвилі ще більші. Так дивно — океан, пляж, а плавати неможливо. Дно трохи кам’янисте і хвилі настільки великі, що заходити дуже страшно. Був розпал дня, а на пляжі нікого, крім нас, не було. У нашій лагуні був невеликий природний басейн, калюжка, оточена камінням. Трохи поплескалися там.

Лежали в тіні пальми. Бачили крабиків-відлюдників. Вони тут бігають неполохані у великій кількості.

Повернулися в наш дім. У другій половині дня, коли зібралися на пошуки їжі, почав накрапати дощик. Але ми все одно вирішили поїхати, трохи дослідити найближчі місця. Сусідній пляж виявився зовсім не таким казковим, як наш. Здавалося б, різниця ледь вловима, а загальне враження зовсім інше…

Потім почалася сильна злива. Ми сховалися під дахом чиєїсь оселі. Прийшов господар дому й запросив нас посидіти на стільчиках на веранді. Дощ перечікували близько пів години. До того часу майже стемніло, дощ не припинився повністю, але став помітно меншим, тож ми вирушили додому. По дорозі я побачила вивіску “Soma homestay&restaurant”. До того часу ми вже зовсім зневірилися знайти в цій глушині якусь нормальну їжу й купили печиво в місцевій крамниці.

Нас дуже привітно зустрів господар місцевого готелю та ресторану. Ми замовили чай з молоком і рис з карі. Усе було дуже смачно. Порції настільки величезні, що ми не з’їли навіть половини. До гори рису принесли ще 4 різні овочеві страви, включно з тушкованою картоплею в підливі (наскільки ми зрозуміли, на Шрі-Ланці картопля вважається майже делікатесом :)

Додому поверталися в кромішній темряві. Ґрунтову дорогу до дому розмило зливою, на ній траплялися калюжі, в яких нога провалювалася по щиколотку.

О близько 9 вечора пішли на пляж шукати черепах, які вночі виходять на берег. Ми йшли в темряві по піску, підсвічуючи собі шлях телефонами. Крабів-відлюдників стало набагато більше, ніж удень. Ми бачили зовсім великих особин. Невдовзі до нас підійшов якийсь чоловічок, я погано його розгледіла в темряві. Він сказав, що тут не можна світити ліхтарями, щоб не турбувати черепах. А якщо ми хочемо побачити черепах, то треба заплатити грошей. Я зовсім розгубилася від такого стану речей. Ми з Волчим переглянулися, подякували чоловічкові й пішли додому, намагаючись не наступити на крабиків, які розбігалися цілими зграйками з-під наших ніг.