День 2: 20 січня

У кімнатці нашій було душно. Усю ніч не спалося. Ми прокидалися, потім знову провалювалися в якусь напівдрімоту, з якої прокидаєшся ще більш утомлений, але встати не можеш, тому лежиш і знову провалюєшся в короткий дуже крихкий сон.
На сніданок пили чай і доїдали пряники, які нам у дорогу напекла мама Вовчого, Галина Антонівна. Пожалкували, що взяли мало пряників.

Около 11 вирушили в дорогу.

Ледве виїхали з Негомбо - трафік тут жахливий, і водити вони взагалі не вміють.
Звернули на дорогу вздовж коси - тут машин стало поменше, але все одно частенько траплялися вантажівки, які, на мою думку, взагалі не розуміють, які в них габарити.

Якщо спробувати схарактеризувати мої враження від Коломбо одним словом - це жесть. Об’їзної навколо Коломбо немає, тож довелося продиратися через місто. А там - місиво з машин, мопедів, тук-туків, автобусів і вантажівок. Дороги начебто широкі, але машин так багато, що весь час їдеш у заторі. Ланкійці взагалі не дотримуються дистанції - весь час штовхаються, намагаються пролізти вперед.
Багато доріг односторонні - тож постійно доводилося вигадувати нові шляхи порятунку з цього міста. Зрештою виїхали, стало трохи краще. Але тут одне місто плавно перетікає в інше. Уздовж траси якісь магазини, кафешки, ще щось.
Втомилися їхати, де поїсти - було незрозуміло. Ми проїжджали якісь місцеві забігайлівки, але всі вони були порожні й виглядали стрьомно. Зайшли в KFC - там поїли рис і два морозива. Морозиво, до речі, було дуже смачне.

Поїхали далі. Їхати було важко. Не знаю, як Вовчий справляється. Я вже й не рада, що придумала цю поїздку на мопеді тут. Ех, краще б, як усі люди, їздити на поїздах… Я думала, тут буде як на Балі - ми ж там їздили три тижні, і все було добре. А тут ці божевільні дороги й водії… На дорогах сморід від вихлопних газів - важко дихати. Усе зовсім не так райдужно, як я собі уявляла вдома. У голові крутиться думка - якщо все буде зовсім погано, поміняємо квитки й полетимо додому.

Вирішили спробувати пошукати житло у Ваддуві - Вовчий подивився по карті, що там є готелі. У цій подорожі вирішили пробувати шукати готелі на місці. Подивимося, на скільки нас вистачить.
Звернули з головної дороги на вузеньку місцеву вуличку. Тут дуже дивно - будинки, будинки, пальми. Безлюдна вуличка вздовж залізниці.
Невдовзі почалися поодинокі вказівники на готелі. Ми звернули за одним із них. Це виявився будиночок дідка. Вітхенька маленька кімнатка за 10$ - в принципі згодиться на одну ніч. Поки сили нас повністю не покинули, вирішили пошукати ще варіанти. Другий “готель” виявився ще похмурішим за ті самі гроші. Ми поїхали далі.

Звернули в черговий провулочок, який довів нас майже до самого океану, а там готель - симпатичний. Гарний білий будинок із верандою. Хлопець на ресепшені показав нам кімнату - класну, велику з величезними вікнами. Спочатку він хотів за неї 35$, зрештою я доторгувалася з ним до 15$ :) Вовчий був у шоці, каже “Ти запам’ятала, як ти це зробила”. Що найцікавіше, ми потім знайшли цей готель на сайті Букінга, і він таки коштував 35$. Я розвеселилася від того, що нам так пощастило з готелем і що в нас така красива кімната. Туга, що гнітила мене всю дорогу, розвіялася.