П’ємо кокоси обабіч дороги
У Хіккадуві в мене почалася паніка. Усюди вздовж дороги ходили натовпи туристів (переважно росіяни). Пляжу не було видно — всю берегову лінію забудували готелями, і на пляж пробирайся тільки через них. Я впала у відчай — це нагадувало курорт у Криму на кшталт Алупки. Ми зупинилися біля якогось готелю — Вовчий запропонував подивитися на пляж, а я заодно хотіла дізнатися, скільки коштує житло, з цікавості, жити в цій клоаці зовсім не хотілося.
Напевно, я не завжди здатна спокійно й адекватно оцінювати те, що відбувається. Ретроспективно розумію, що в принципі не варто було так через усе це засмучуватися. Однак, як відомо, очікування — найгірший із ворогів, я ж очікувала зовсім не такого. Хоча тепер я розумію — а як ще має виглядати популярний курорт на узбережжі?…. Саме так і має. Найбільше засмучувало (і лякало) те, що, найімовірніше, так буде до кінця південно-західного узбережжя Шрі-Ланки…
Після того як господар готелю показав нам кімнату дуже похмурого вигляду і ми (чисто зі спортивного інтересу) доторгувалися до ціни 15$ за номер замість 25$, які він озвучував спочатку (і казав, що за таку ціну бронюють номери на Букінгу — бідні люди!) ми через ресторан готелю вийшли на пляж. Пляж був не широкий, весь утика́ний лежаками. Людей було повнісінько. Точно як у Криму, коли не знаєш, куди приткнутися зі своєю підстилкою, подумала я знову. Плавати тут відпало всяке бажання.
Ми повернулися до мопеда. Сіли на бордюр. Плани руйнувалися. Вовчий розглядав карту в пошуках альтернативного пляжу. Я сиділа поруч і нила про те, що Хіккадува — це повний відстій і що треба було залишатися на тому чудовому майже безлюдному пляжі в Морагаллі, де ми були вчора. Що й казати — користі від мене було небагато.
Зрештою вирішили проїхатися до кінця Хіккадуви, там, судячи з карт зі супутника, закінчувалося село і разом із ним ці численні готелі та лежаки на пляжі.
Так і зробили. Проїхали пару кілометрів і знайшли вузький прохід на пляж. Тут усе було зовсім по-іншому — пляж був широкий. Людей майже не було, а готелі не тиснули на психіку, бо були розташовані значно далі від води.
Повернулися до мопеда — пора було шукати десь тут житло. Просто через дорогу я побачила симпатичний готель — вирішили піти запитати. Хотілося якнайшвидше знайти готель.
Господар готелю виявився ланкійцем інтелігентного вигляду. Він повів нас показати номер, який виявився дуже симпатичним — з величезним квадратним ліжком 2х2 метри і балконом. Після недовгих переговорів він назвав остаточну суму за номер — 18$. Ми погодилися.
