День 12-14: 12-14 жовтня

Спочатку думали заночувати в рефуджіо Tamsoult, але коли ми до нього дійшли було близько 3 години дня, тож вирішили йти далі. Годинку перепочили на терасі. Доглядач рефуджіо, дідусь, зробив нам смачний м’ятний чай (марокканці настільки люблять чай із м’ятою, що дідусь вирощує її на маленькому городику біля рефуджіо). Ми чудово відпочили, перекусили й пішли далі. Далі на нас чекав підйом на 3000 метрів — до наступного рефуджіо Lepiney.

Йдемо вздовж шумної гірської річки, на дні каньйону — по обидва боки гори. Стежка постійно губиться серед каміння, петляє з одного берега річки на інший. Річку переходимо по камінцях. Тут уже зовсім немає туристів. По дорозі зупиняємося біля водоспаду. Тут звідки не візьмись з’являється марокканець, схожий на гіда — питає, куди ми йдемо. Ми кажемо — в рефуджіо Lepiney. Він сказав щось французькою, ми не дуже зрозуміли що саме. Потім уже стало ясно — що він доглядач цього рефуджіо. Він побіг уперед, а ми ще довго-довго йшли. Наближалися сутінки, сонце вже зайшло за гору, наостанок пофарбувавши все в рожевуватий колір. Без сонця стало помітно прохолодніше.

До нашого приходу хлопець зробив чай — уже без м’яти, зате солодкий-пресолодкий. Що цікаво, у Києві, в звичайних умовах я взагалі не можу пити солодкий чай. А в горах — мені хочеться саме дуже солодкого чаю.

Будиночок невеликий, у будиночку ми вдвох і доглядач. На першому поверсі кухонька. Із запасів їжі, наскільки ми зрозуміли, нічого немає, тільки чай і цукор. Доглядач зробив собі вечерю з незрозуміло чого. А ми з’їли свої запаси, прихоплені з Імліля — хліб, варені яйця, консерви. Добре, що чай можна було пити скільки хочеш.

Поки вечеряли, я розглядала журнал відвідувачів. Кожен відвідувач рефуджіо повинен записати свої дані — ім’я, день народження, національність. Хотіла знайти найстаршого відвідувача, ним виявився іспанець 80 років. Просто дивовижно, хотілося б і мені в 80 років ходити такими горами....

На другому поверсі просто на підлозі матраци. На другий поверх забираєшся по пожежній драбині.

Перед сном виходжу на вулицю. Небо таке зоряне-зоряне. Щоразу дивуюся, скільки ж на небі зірок, мабуть у десятки разів більше, ніж ми бачимо в місті. І Чумацький Шлях видно так добре. А вдалині видно вогні Марракеша. Теж дуже красиво, вогники мерехтять і здається, що місто — це величезний світний мурашник.

Прокинулися рано, на світанку, близько 7 ранку. Випили чаю і вирушили в дорогу. Сьогодні за планом — рефуджіо під Тубкалем. Спочатку на нас чекав довгий виснажливий підйом на перевал Tizi n’Tadat, висота перевалу 3550 метрів. Зигзагоподібна стежка здавалося ніколи не закінчиться — піднімаєш голову, а перевал усе так само далеко-далеко. Із туристів зустріли лише одну пару (з ними ж ми потім ще познайомимося ближче в рефуджіо). Багато ослів і їхніх погонщиків.

Після перевалу - полегшення, спуск униз до рефуджіо. По дорозі дуже красиво. Видно Тубкаль.

До рефуджіо приходимо рано, близько першої дня. Тут купа народу. Насправді тут два рефуджіо — одне порівняно дешеве, інше — дороге. Я намагалася забронювати місця в тому, що дешеве. Нам дуже пощастило, виявляється це дешеве рефуджіо повністю зайняте, але якісь туристи скасували похід і є два вільні місця. Ми замовляємо обід, вечерю і сніданок. Ціни тут немаленькі, але в нас не лишилося їжі. Тільки фініки для сходження.

Обідаємо на терасі, на сонечку. З нами обідає молода пара з Нідерландів. І ще пара — дівчина іспанка та чоловік француз, яких ми зустріли під час сходження на перевал. Усі дуже милі. Спілкуємося про все і ні про що. Кожен розповідає щось про себе. Француз та іспанка великі любителі гір, професійно займаються скелелазінням.

Вечеряємо у великій їдальні. Нам приносять каструлю супу і гору кус-кусу з овочами. А на десерт — гранат. Гранати тут дивні — вони зовсім не такі червоні, як ми звикли, лише злегка рожеві, зате солодкі-солодкі.

Людей у рефуджіо дуже багато. Багато туристичних груп. Багато окремих мандрівників. Галасно, всі спілкуються одне з одним. У нас за столом усе та сама пара з Нідерландів. Вони розповідають про свої подорожі. І ще пара з Росії. Але вони якісь непривітні й не беруть участі в загальній розмові.

Вранці сходження на Тубкаль, помітно, що всі трохи нервують. У всіх є кішки. А ми вирішили не брати їх напрокат. Ще в Імлілі ми запитали, чи потрібні кішки для сходження, в однієї дуже милої пари, вони якраз поверталися з Тубкалю. Вони нас запевнили, що кішки точно не потрібні, і ми їм чомусь дуже повірили. Не знаю, якось так усе склалося безглуздо. Усі в рефуджіо казали нам, що кішки потрібні, а ми чомусь сліпо вірили тій парі… Вони ж там були.

Сходження ми почали близько 7 ранку. Якраз почало світати. Підйом тут не складний, досить пологий. Йдемо повільно. Десь на півдорозі на схилі починається лід. Я у своїх мартінсах ковзаю, далі йти неможливо. Потрібні кішки, а їх немає. І чому ми їх не взяли… Так безглуздо. Ось він Тубкаль, маячить на горизонті, до нього зовсім недалеко, ми на висоті 3800. А далі йти немає можливості. Повертаємося в рефуджіо. А потім в Імліль. Довгий-довгий спуск в Імліль. Дорога красива, але фотографій зовсім немає. Якось не було настрою фотографувати. Кожен ішов у глибокій задумі.

Вовчий ішов повільно. Жовті черевики CAT не виправдали сподівань. Вони підло протікають і сильно натерли ноги. В Імлілі знаходимо симпатичний готель. Вечеряємо тажином у центрі села. Засинаємо без задніх ніг.