Мерзуга
Марокко, 2018
Першу половину дня ми вирішили нікуди не ходити.
А після обіду поїхали на розвідку ближче до дюн. Ми хотіли погуляти по дюнах самостійно, але треба було дізнатися, наскільки це реально.
Вовчий знайшов по карті місце, яке було найближче до дюни і куди можна було під’їхати на машині. Ми приїхали туди і пішли… Насправді все трохи спонтанно вийшло.
Ми думали, що лише розвідаємо місце. Але була така гарна погода. Не було вітру, і небо було ясне-ясне. Порівняно з учорашнім днем, коли по всій окрузі вітер носив пісок і іноді не було видно нічого в межах кількох метрів.
Початок шляху
І ми якось так пішли собі потроху.
Спочатку були зовсім невисокі піщані бархани. По них було просто йти. Пісок тут дуже красивого помаранчевого кольору, зовсім не такий, як ми бачили в Індії в пустелі біля Джайсалмера. Тут він такий дрібнесенький, як у пісочному годиннику. На фотографіях справжній колір піску (він справді змінювався весь час залежно від освітлення, але я його ніяк не підфарбовувала, фотографії без обробки, тож там усе так і було)
Просуваємося. Видно сліди від квадроцикла
Ми йшли-йшли серед цього помаранчевого покривала. І всі відстані якось спотворилися, здавалося, ми просуваємося дуже повільно (в принципі так воно і було, бо все-таки ходити по піску — це не по дорозі). Вдалині маячив і манив до себе найвищий із барханів. Під дією вітру пісок набуває неймовірних форм… Це справді заворожує, приголомшує і захоплює…
Бархани
Чесно кажучи, я була дуже критично налаштована до цієї поїздки в дюни. В інтернеті всі писали, що побувати в Марокко і не побувати в Сахарі — це мало не гріх. Але мені здавалося, що тут буде нудно, занадто багато туристів.
А насправді все виявилося справді чарівно. Ми були зовсім одні серед цього піщаного золотистого моря.
Коли ми наблизилися до високих барханів, треба було видиратися нагору. Це виявилося не дуже-то й просто. Пощастило, що до нас хтось пройшов і залишив сліди. Ними йти було набагато легше. Але потім почався зовсім різкий підйом, і ми вже дерлися рачки.
Пісок був такий приємний на дотик, м’який, теплий. Тож дертися по ньому було навіть у задоволення. Вовчий першим зійшов на вершину бархана і прокричав “Не хочу тебе засмучувати, але це тільки початок”
Ось що побачив Вовчий. Наша мета — та далека вершинка
І справді ми побачили наступний бархан, ще вищий, і на його вершині хтось сидів. А на гребені були сліди… Ми трохи віддихалися і пішли далі. На диво, на гребінь видерлися швидко.
Гребінь
І ось ми вже на самісінькій вершині. Крім нас тут нікого немає, тільки якийсь марокканець сидить і дивиться вдалечінь. Унизу по дюнах їздить квадроцикл. За барханом, на який ми піднялися, видно намети, куди возять туристів для ночівлі серед пісків. Видно, якою невеликою є ця піщана дюна: зовсім недалеко пісок різко обривається і починається сіра кам'яна пустеля.
На самій верхівці бархана
Намети. Видно, як дюна переходить у кам’яну пустелю.
Ми просиділи на вершині цього бархана довго-довго. Бачили, як на верблюдах привезли туристів. Потім туристи видерлися на цей самий бархан тільки з іншого боку і одразу стало так шумно та порушилося все чаклунство. Вони прийшли зустрічати захід сонця - тут це популярна розвага для туристів. Я хотіла піти, але Вовчий сказав, що це несерйозно і треба почекати заходу сонця. Захід сонця був красивий!
А спуск дуже швидкий! Як же весело бігти вниз по піску. До машини ми дісталися, коли вже зовсім стемніло, і поїхали в Мерзугу їсти найсмачніший тажин із куркою за всю нашу подорож.
Караван із туристами
