День 20: 20 жовтня

Вовчий знайшов в інтернеті кілька точок, де нібито багато скам’янілих мушель, і ми їдемо туди, тим більше що це по дорозі. Дорога проходить кам’яною сірою пустелею, серед якої височіють гори, дуже схожі на ту, де ми були кілька днів тому, з невеликими острівцями піску.

Ті гори, що зовсім близько біля дороги, окуповані торгашами — біля них стоять будочки, в яких продають мушлі, а самі гори витоптані вздовж і впоперек, і навряд чи ми тут щось знайдемо. Тож ми їдемо далі. Трохи від’їхавши вглиб ґрунтовкою, паркуємо машину. Далі вирушаємо вглиб пустелі пішки, до гір, що маячать на горизонті.

По дорозі в піску лежить чудовий екземпляр фосилії. Ми його розкопуємо. Що цікаво, збереглися обидві кам’яні половинки — мушля та її дзеркальний відбиток.

Трохи далі гора, де ми знайшли багато-багато красивих фосилій. Вовчий усе не міг зупинитися. Приносив повні руки мушель різноманітних форм і розмірів, ми їх викладали на імпровізований стіл, погані викидали. Залишали тільки найкрасивіші.

А потім ми поїхали далі. По дорозі побачили такі дивні штуки, схожі на невеликі вулканчики, усі приблизно однакового розміру й розташовані близько один до одного. Вирішили зупинитися подивитися, що це таке.

Деякі вулканчики були засипані, а деякі вели кудись у глибину. Я подумала, що тут щось видобували. І тут до нас підійшов хлопець-бербер. Не знаю чому, але він мені одразу сподобався своєю дитячою наївністю. Він розповів, що під землею є канал, який проходить від гір Високого Атласу до пустелі, загальною протяжністю 20 км. Ним вода надходить із гір в оази в пустелі. Ми погодилися на екскурсію каналом. Виявилося дуже цікаво.

Спускаємося вниз. Канал великий, високий, широкий. Там абсолютно комфортно стояти й ходити. Бербер погано говорив англійською, і Вовчий припустив, що через вулканчики люди, які копали канал, викидали землю. Бербер сказав, що тут багато таких каналів і більшість із них діючі, а цей просто закрили, щоб показувати туристам.

Ось так зовсім випадково ми натрапили ще на одну пам’ятку. Ловлю себе на думці, що подорож цінна саме такими ось несподіваними моментами. Напівзруйнований замок, який приховує в собі чудо-зал, дюна, від якої я не чекала нічого хорошого, а вона виявилася такою красивою, пошуки мушель…

Задоволені їдемо далі. Сьогодні субота, і всі міста ще більш порожні, ніж зазвичай. Усі крамниці зачинені, людей на вулицях майже немає. Зупиняємося попити чаю в якомусь глухому селі. У них гарний літній майданчик під деревами. Нас радо вітають.

У Tinghir приїжджаємо ввечері, заселяємося в готель і їдемо в центр містечка. Тут багато народу, люди гуляють цілими сім’ями. На головній площі продають попкорн, весело проводять час діти, життя вирує.

Вздовж центральної вулиці багато ресторанчиків. Підходимо до одного подивитися меню, і тут звідки не візьмись із ресторану з’являється марокканець, дідусь, років близько 60. Він активно запрошує нас у ресторан, каже, що чай за його рахунок. Ми погоджуємося. Замовляємо тажин із куркою. Цей дідусь сидить із нами, розповідає, що він нібито вже 25 років живе в Нідерландах і має там свій ресторан. А зараз він приїхав зі своєю сім’єю на батьківщину провідати маму.

Приносять чай. Він разом із нами п’є чай, а ми слухаємо ці його розповіді. Англійською він говорить непогано. Іноді щось запитує про нас. Я не дуже розумію, навіщо він сидить із нами і де ж власне його сім’я. Я б із задоволенням посиділа без цього дідусика, але ж не проженеш його. Доводиться якось підтримувати розмову.

Ніби ненароком він розповідає, що тут неподалік є дуже цікаве місце (“зовсім близько, всього 300 метрів”). Жіноча асоціація, і вони роблять дуже красиві різні речі та сувеніри. І ось вони скоро зачиняться, а він хоче купити там якісь подарунки, бо завтра він їде назад до Нідерландів.

Приносять тажин. Дідусь встає, каже дякую за компанію. Я з полегшенням зітхаю, але тут він каже — “Я сходжу перевірю, як там моя сім’я поживає, а ви поки поїжте. А потім я повернуся і піду купувати подарунки, і ви, якщо захочете, підете зі мною”.

Тажин виявився непоганим, із картоплею фрі замість звичайної картоплі — мабуть, адаптований варіант для туристів.

Лише ми закінчили їсти, з’являється цей дідок і бадьоренько так каже — ну що, підемо, я покажу вам те місце. Зараз усе це здається дивним… Ми перетинаємо площу, на якій до того часу вже стало набагато менше народу. І я кажу Вовчому — “Я змерзла, я не хочу нікуди йти. Я хочу додому”. Кажу дідові, що ми з ним не підемо, може, пізніше повернемося. А він каже — ні-ні, вони скоро зачиняться, і вам там дуже сподобається. Ми проходимо ще трохи, і тут я ловлю себе на думці, що все це якийсь маячня і неправда. Навіщо я кудись іду? Знову кажу дідові, що ми нікуди з ним не підемо і що я взагалі йому не вірю. Від того, що я йому не вірю, дід мало не розлютився, каже — як же так, мені від вас нічого не треба, у мене свій бізнес у Нідерландах. “А я все одно вам не вірю. І взагалі нікому не вірю в Марокко.” — відповідаю. Ми розвертаємося і йдемо до своєї машини. Дід на прощання махає рукою і каже, що в Марокко всі люди дуже дружні….

Так і залишилося загадкою, брехав дід чи ні. Але я чомусь упевнена, що так.