Гори серед кам’яної пустелі. Видно нашу машинку на ґрунтовці.
Я вирішила залишитися в машині, а Вовчий пішов на розвідку. Повернувся він дуже задоволений і сказав, що мені теж дуже сподобається. І він мав рацію.
Марокко, 2018
День 18: 18 жовтня
Нкоб - Мерзуга
Марокко, 2018
Маршрут
Минуло лише 4 дні, а вже складно достеменно відновити події. Треба старатися не запускати щоденник і писати день у день.
Пам’ятаю, що спали ми погано. У мене надвечір піднялася температура. А ще було багато-багато мух, і ми не знали, як від них позбутися. Вранці заварили каву у своєму чайнику. Поки пили каву, господар дому прийшов нас провідати і приніс нам чайник чаю та теплий хліб-лепешку, щойно з печі.
Ми проїжджали кам’яну пустелю, і тут почалися дивовижні гори, внизу з піском, а самі гори нагадували якусь вулканічну породу..
Вовчий сказав, що дуже хоче піти подивитися на ці гори, ми звернули на ґрунтовку і під’їхали до самого підніжжя.
Гора зблизька. Серед сірих каменів трапляються скам’янілі мушлі!
Най незвичнішим у цій горі було те, що там були фосилії — скам’янілі мушлі!
Я так давно хотіла знайти таку, а тут їх було досить багато. Вовчий сказав, що це дуже схоже на збирання грибів. Ми йшли по кромці піску й уважно дивилися під ноги. То тут, то там траплялися уламки скам’янілих мушель, усі однакової форми, але різного розміру. Фото мушель немає, але, забігаючи наперед, скажу, що через пару днів ми ще до цього повернемося!
Гарну більш-менш цілу мушлю вдалося знайти лише одну. Я була в захваті! Мені не вірилося, що можна отак іти, а вони лежатимуть просто під ногами. Подумати тільки, адже цим мушлям… навіть боюся припустити, скільки їм років.
Мені здається, ми там довго-довго пробули на тій горі. Я сиділа на піску. Він був такий приємний, теплий-теплий. А Вовчий усе ходив навколо та намагався знайти ще екземпляри.
Потім ми рушили в дорогу. Дорога стала непримітна. Не доїжджаючи до Мерзуги, ми вирішили пообідати. Так хотілося якоїсь теплої їжі. Знайшли придорожній ресторан, на вигляд симпатичний. Замовили там тажин із куркою, а він виявився практично неїстівний. По-перше, там був просто шматок курки, ні картоплі, ні моркви, як належить (а хитрий марокканець із ресторану почав мені розповідати, що так і треба, що це просто інша страва). Але якби там просто була смачна курка, було б не так уже й погано, та курка була жахлива — ледь жувалася, навіть не знаю, як вони примудрилися її так зіпсувати. Я дуже засмутилася і навіть не хотіла платити, але Вовчий зі мною не погодився.
При під’їзді до Мерзуги на горизонті замаячили дюни. Це було так дивно: сірий-сірий пейзаж і тут вони — яскраво-помаранчеві дюни.
Під’їжджаємо до Мерзуги
Сама по собі Мерзуга — доволі похмуре селище. Багато готелів побудовано просто серед кам’яної сірої пустелі, і до них немає асфальтованої дороги, їдеш собі куди очі дивляться по наїжджених коліях.
Мерзуга. Одна з небагатьох асфальтованих вулиць
Ми жили на самій околиці Мерзуги, і до центру села було далеченько. Тому ввечері під’їхали туди на машині. На центральній вулиці багато ресторанчиків, магазинів і сувенірних крамниць. Лише ми в’їхали на центральну вулицю, як за нами причепилися двоє марокканців на мопедах. Не встигли ми вийти з машини, як вони накинулися на нас із пропозиціями відвезти нас у пустелю на верблюдах. Вовчий із ними досить різко й швидко попрощався. І вони пішли ні з чим.
Ми купили трохи запасів їжі й поїхали додому.
Наш готель у Мерзузі