День 24: 24 жовтня

Щоб побачити фарбувальні — треба піднятися на дах одного з найближчих будинків, у яких зараз розташовані магазини з продажу виробів із шкіри. При підході до фарбувальних продавці магазинів зазивають до себе на дах. Ми йдемо-йдемо і коли туристів уже майже не залишилося, таки погоджуємося на запрошення в одному магазинчику. Одразу попереджаємо, що купувати нічого не збираємося, платимо за вхід на дах 20 дірхам. Нам видають по пучку м’яти — щоб не знудило від смороду, який іде від фарбувальних.

Про сморід усі писали. Неприємний запах присутній, але я б не сказала, що він аж такий убивчий, принаймні ми нормально його перенесли. При тому, що ми довго-довго стояли на даху, спостерігали за процесом. Нас потім уже наприкінці почали виганяти, бо якраз прийшла велика група китайців. А до цього ми стояли на даху зовсім одні, і огляд на фарбувальні у нас був дуже хороший. Я була така задоволена!

У тій крамниці, де ми були на даху, був величезний вибір сумок, і всі наче непогані, але купувати жодну не захотілося. А потім ми випадково зайшли в невеличку крамничку навпроти, і одна сумка мені одразу сподобалася, тож ми її купили. Ціну скинули цього разу лише вдвічі :) Дуже хотілося вибрати сумку і Вовчому, але з чоловічими сумками тут якось не дуже добре справи. Так нічого й не знайшли за цілий день…

Народу в медині дуже багато - туристи, місцеві жителі, осли - усе вперемішку. Майже кожен будинок - це сувенірна крамниця. Ми потроху пробираємося, але, на диво, нам тут подобається. Ніхто особливо не чіпляється, продавці ненав’язливі, і самозваних гідів поки що не видно.

Заходимо в одну з медресе, мусульманський навчальний заклад. Це триповерхова будівля, у центрі дворик із фонтаном, а з нього багато маленьких кімнаток. Тут багато туристів, але загалом враження від медресе так собі.

Однією з головних вулиць доходимо до блакитних воріт — головного входу до медини. Дуже втомилися, хочеться десь посидіти й відпочити. Усередині медини ресторанів майже немає, на вході біля блакитних воріт їх багато, але там нав’язливі зазивалки.

Ми виходимо за межі медини й у найближчому ресторані сідаємо на терасі, фух. Тут ніхто не чіпляється, зручно сидіти й можна спостерігати за місцевими та туристами, що плентаються до медини.

Замовляємо два марокканські супи — харира — і два чаї. Усе це поїдаємо з купленими дорогою манними коржиками харча. Чай приносять у високих гранчастих склянках із купою м’яти, що дуже тішить. А суп виявився одним із найкращих, які ми їли в Марокко. Добре відпочили, можна йти далі — у бік дому, а шлях туди неблизький, через усю медину в зворотному напрямку.

Медіна у Фесі — це захоплива пригода. Калейдоскоп барв, звуків, запахів людей, будинків, дверей. Мені тут сподобалося набагато більше, ніж я думала. Але наприкінці дуже хотілося повернутися в готель, щоб у спокійній обстановці переварити нахлинули емоції. Емоцій тут дуже багато — захоплення, радість, здивування.