День 22: 22 жовтня

Незабаром асфальт трохи зіпсувався, почалися дикі села, де діти з витріщеними очима кричали нам "Бун жур!" (добрий день), жінки вели віслюків, навантажених дровами, а люди жили в дуже простих хатинах.

Ми то їхали дном каньйону вздовж річки, то видиралися нагору.

І нарешті дорога перетворилася на ґрунтовку. До розвилки, де, як я сподівалася, мав бути асфальт, залишалося 44 км.

Спочатку було дуже страшно. Потім трохи звикли. Їдемо дуже повільно — 10–15 км/год. Здається, що ми одні в цілому світі. Іноді це відчуття порушують стада кіз та їхні пастухи. Вони радісно махають руками і просять сигарети.

Перша машина, яка нам трапилася, — був старенький німецький форд, перероблений під караван, із молодою парою. Ми помітили їх здалеку. Побачили, що вони пригальмували — мабуть, щоб пропустити нас. Дорога тут дуже вузька, на одну машину. Вона йде схилом гори, з іншого боку — урвище. Місць для роз’їзду мало.

Проїжджаємо повз караван, дякуємо за те, що почекали на нас, і їдемо далі. Те, що караван дістався аж сюди, трохи обнадіює. Але в нього кліренс набагато більший, ніж у нашої панди… Тож радіти поки що рано.

Продовжуємо наш шлях. Вовчий часто вибігає з машини, прибирає великі камені з дороги. А я тим часом фотографую. Навколо краса, гори. Шкода тільки, що похмуро. Трохи далі зустрічаємо двох мотоциклістів на гірських мотоциклах. А потім ще трьох на мотоциклах БМВ.

Нарешті доїжджаємо до перевалу. Дорога зійшла на висоту 2900 метрів над рівнем моря! Навіть не віриться. 
Тут холоднеча і сильний вітер! Виходимо трохи провітритися. Але я одразу ховаюся назад у теплу машину, а Вовчий видирається на найближчу вершинку.

Після перевалу стало психологічно простіше. Хоч і розуміємо, що попереду може бути що завгодно. По дорозі зустрічаємо другу машину за весь цей час — це старенький джип з марокканськими номерами, до верху навантажений якимось добром, а на даху матраци. Спускаємося в долину. Тут теплішає на очах. Пасуться овечки.

До розвилки залишається 10 км. Ми вже їдемо 4 години. І тут нам назустріч їде вервечка джипів, усі однакові, ми так подумали, що це, мабуть, якийсь тур на джипах. У першому сидить марокканець, в інших — на вигляд європейці. Ми їх пропускаємо. Останній джип зупиняється біля нас. За кермом і на місці штурмана чоловіки середніх років. Опускають скло, дивляться на нас уважно, ніби не вірять своїм очам. А потім той, що штурман, каже — “Ребята, там такая дорога… непростая совсем. Даже не знаю как вы там проедете. Будьте осторожны.”
Ми перезирнулися. І навіщо вони нам це сказали? Підбадьорили, однак.

Їдемо-їдемо, дорога стає все ближчою і ближчою до річки. Добре, що вона гравійна. Потім дорога починає петляти через річку, і ось тут стає по-справжньому страшно. Не знаю, може, так подіяло заклинання того штурмана з джипа, може, якби ми були в невіданні, було б не так страшно. Думка про те, що раптом доведеться повертатися, просто нестерпна…

Ми давно помітили, що зазвичай із найстрашніших місць фотографій немає. І цей випадок не став винятком. Я сиділа як на голках і зайвий раз боялася ворухнутися, а в найнебезпечніших місцях заплющувала очі.

Ми проїжджали один брід за іншим. До розвилки залишалося 6 км, 5 км, 4 км…. і ура — ми доїхали до асфальту. Спочатку ми в’їхали в дике-предике село, де натовпи дітей почали кидатися на машину з вигуками — “Ван дирхам, ван дирхам”. А під глинобитними оселями просто на землі, ніби в якомусь трансі, сиділи чоловіки в джелабах із гостроверхими капюшонами.

Дорога стала асфальтованою, але їхати швидко по ній усе одно не виходило, тому що покриття було дуже вбите. Але ми зітхнули з полегшенням… Ура, ми таки зробили це!

Дуже хотілося якнайшвидше знайти готель. Ми доїхали до найближчого більш-менш великого містечка, ним виявився Imilchil. Тут було 2 вказівники на готелі, за ними ми й поїхали. Перший готель виявився приватним будинком, де на останньому третьому поверсі підприємливий марокканець зробив кілька кімнат під готель. Кімнати в нього вийшли красиві, але він хотів 50 євро, що було дуже багато.

Ми поїхали за другим вказівником. Це виявилася солідна будівля, схожа на справжній готель. До нас вийшов привітний марокканець і повів нас показувати номер. Номер був непоганий і коштував 20 євро, ми погодилися. Заселилися і поїхали в центр містечка їсти.

Сіли на вулиці за столиком у сумнівного вигляду закусочній, без меню. Господар пообіцяв зробити якийсь тажин і чай. Тажин виявився з таких маленьких, типу тефтельок, у соусі з помідорів і цибулі. Було смачно, і головне — це була тепла їжа! Їли й спостерігали за життям містечка.

Містечко виявилося дуже колоритним. Усі чоловіки тут ходили в джелабах. І Вовчий каже — мені б теж таку хотілося.

Після вечері ми вирушили пройтися єдиною асфальтованою, центральною вулицею містечка. Наприкінці вулиці знайшли магазинчик, усередині горіло тьмяне світло. Але при ближчому розгляді всередині ми побачили джелабу, що висіла. Зайшли. У магазині нікого. І тут з’явився, мабуть, продавець. Решта джелаб лежали просто на підлозі, звалені в купу впереміш із килимами.

Ми відшукали одну дуже прикольну, темно-коричневу, щільну, і якраз по довжині на Вовчого. Мені дуже хотілося, щоб Вовчий її приміряв. Тож він жартома її одягнув.

Навіть не знаю, кому з нас першому спала на думку ідея купити джеллабу. Ми обоє давно про це думали (мовчки, кожен сам про себе), а тепер це все стало реальністю, причому так несподівано. Запитали у продавця, скільки коштує джеллаба, а він каже — 1500 дірхамів (150$!), і не червоніє.

У шоці ми з Вовчим перезирнулися. Кажу — “Та він з глузду з’їхав, не може вона стільки коштувати! Як думаєш, яка в неї реальна ціна?” Вовчий каже “Ну, напевно, за 300 дірхамів (30$) я б її купив”

А дядечко все розповідає, яка це чудова джеллаба, що вона з верблюжої шерсті і тому така дорога.
Тим часом Вовчий дістає з гаманця 300 дірхамів і каже — ось за стільки я у вас її куплю. Продавець не може повірити своїм очам. 300??? — сміється, — ні-ні, це неможливо! Тільки для вас продам її за 1000!

"Ну й гаразд" — кажемо і кладемо джеллабу в загальну купу, збираємося йти. Продавець нас зупиняє — "ну добре, давайте за 700"! Потім він погодився на 500. Каже — все, 500, остання ціна. Ми з Вовчим задумалися. А я кажу — “навіщо тобі взагалі вона потрібна, ця джеллаба? Тим більше за 500 дірхамів". “Та й справді, навіщо вона мені” — погодився Вовчий.

Ми вже майже вийшли з магазину, і тут продавець наздоганяє нас, хапає Вовчого за руку. Бурмоче собі під ніс — “Гаразд, забирай за 300”.

Вовчий хапає джеллабу і каже жартома — “Ходімо звідси швидше, він тепер такий злий цей продавець.”

Ми йдемо, затиснувши джеллабу під пахвою, сміємося. “І куди ти в ній ходитимеш?” — питаю. “Не знаю, але вона ж така класна”.

А в номері, в якому знову було дуже холодно, ми зрозуміли, що вона ще й дуже тепла!