День 8: 8 жовтня

Часто на дорогах і в селах трапляється “наша” стара Рено, виявляється їх тут дуже багато, різних кольорів, кілька разів навіть бачили такого ж сіренького кольору, як була у нас! І всі ці машини на ходу, а їм уже понад 30 років. Вовчий із сумом каже - а наш логан уже не заводиться взимку.

Кілька разів проїжджаємо міліцейські пересувні блокпости - знаки стоп просто посеред дороги у вельми непередбачуваних місцях. Ми слухняно зупиняємося. Поліцейський показує, щоб ми з’їхали на узбіччя. Одразу прокручую в голові - ми начебто нічого не порушили.
Молодий поліцейський цікавиться, звідки ми. Дізнавшись, що з України, із радістю каже “А, Україна, це біля Румунії”. Так, так, саме так - киваємо ми. “Мій брат навчається в університеті в Бухаресті” - сяючи від гордості повідомляє поліцейський, - “ну, до побачення, гарної дороги!”.
Робимо висновок, що іноді поліція зупиняє просто так, щоб побалакати з іноземцями.

На півдорозі зупиняємося в тіні арганового дерева з’їсти апельсин і пофотографувати потрісканий ґрунт. Цікаво, що арганова олія вважається однією з найрідкісніших олій у світі через дуже обмежену кількість арганових дерев. Ці дерева ростуть тільки тут, у Марокко! Ми бачили безліч крамничок, що пропонують арганову олію - як харчову, так і косметичну. Поки що не наважуємося її придбати.

Пообіді приїжджаємо до нашого місця призначення, містечка Tafraout. Воно з усіх боків оточене горами з бруківкою химерної форми рожевуватого відтінку. Поселяємося в готель, сьогодні в нас житло скромніше - маленька двомісна кімнатка і спільна на кілька номерів зала для відпочинку. Ми вже встигли звикнути до благ цивілізації - холодильника й електричного чайника, тож цього дуже бракує. Кип’ятимо воду в чашці за допомогою нашого старого друга-кип’ятильника. До чаю в нас гора фініків.

Їдемо в долину рожевих валунів. Виявляється, тут є круговий маршрут долиною по хорошій ґрунтовій дорозі.

Колись сюди приїхав художник із Бельгії й вирішив розфарбувати бруківку в різні кольори. І ось що в нього вийшло.

Мені дуже подобається в цій долині серед каміння. Тут таке умиротворення. Нікого немає. Надвечір стало не так спекотно. Ми часто зупиняємося, щоб сфотографувати творіння природи. На жаль, фотографії, як завжди, не в змозі передати атмосферу й красу цих місць.

Увечері йдемо гуляти містечком. Тут дуже багато місцевих умільців по дереву, у своїх гаражах вони виготовляють двері, шафи, столи. Приємно пахне деревиною. На ринку продають багато взуття зі шкіри, виглядає воно симпатично, але Вовчий упевнений, що воно на один раз. Не знаю, чому він так не вірить у марокканських майстрів взуттєвої справи.

Забрідаємо до крамниці, де продають марокканські чайники. Ми давно думаємо про те, що хочемо купити собі такий. Тут дуже милий продавець. Вовчий каже, що настав час купити чайник. Чайник недешевий. Продавець торгується дуже неохоче. Пригощає нас чаєм зі свого чайника. Довго вибираємо з двох чайників — один коштує дешевше, зате другий дуже красивий. Зрештою краса перемагає.

На вечерю купуємо хлібину, а в невеликому продуктовому магазині — камамбер виробництва Марокко. Готуємо в готелі чай — у новому чайнику. Так чай набагато смачніший!