Мірлефт (Лезгіра)
Марокко, 2018
Не віриться, що ми в Марокко вже 6 днів. Я б дуже хотіла більше писати про те, що я відчуваю. Мені здається, щоденник виходить трохи беземоційним. Принаймні так, напевно, може здатися. Насправді емоції переповнюють мене. Я просто не можу скласти їх у слова. Вони кружляють у мені якимось вихором. Я вбираю все — звуки, запахи, кольори, боячись щось упустити.
Важко писати. Текст виходить якийсь сухий. Але я знаю, що потім буду рада, що все-таки пишу. Бо емоції — вони такі крихкі, тимчасові. А слова — це надовго. Буду перечитувати свої записи про яскраве сонячне Марокко темними зимовими вечорами.
Ми вирішуємо залишитися в Мірлефті ще на ніч. Вовчий запропонував переїхати в інший готель, виявилося, він знаходиться в сусідньому будинку. Мені дуже сподобалося там, де ми жили. У нас були такі хороми, своя кухня і вітальня.
Вітальня-кухня у вчорашньому готелі
Зате в новому готелі вікна виходять на вулицю, і через це освітлення зовсім інше (у вчорашньому готелі вікон було багато, але всі вони виходили у внутрішній двір, і через це було трохи похмуро без додаткового світла навіть удень). У новому готелі дуже гарна вітальня, щоправда тут вона спільна на два номери. Але нам пощастило, в інший номер так ніхто й не заселився, тож можна сказати, що вітальня була зовсім наша.
Вітальня в сьогоднішньому готелі
Їдемо в Лезгиру, дивитися на арки. Залишаємо машину на платній парковці. Тут безліч ресторанчиків. Спускаємося на пляж. Людей теж досить багато. Спекотно, і все затягнуте серпанком. Тож фотографії вийшли так собі. Зовсім не передають краси й атмосфери місця. Там справді дуже красиво!
Арка
Найбільша й найвідоміша арка обвалилася 2 роки тому. Тепер на її місці купа яскраво-червоних валунів.
Валуни від зруйнованої арки
На карті зазначено, що трохи далі є ще арки. Знесилені від ходіння по спеці, повертаємося до машини, вмикаємо кондиціонер і в рятівній прохолоді їдемо 4 кілометри в бік Сіді-Іфні. Тут зовсім дико. Ґрунтовою дорогою серед кактусів ми підбираємося до урвища.
Ґрунтовка серед кактусів
Мені тут подобається набагато більше, ніж у Лезгірі. Ми зовсім одні, і вид на арку відкривається просто захопливий. Виглянуло сонечко, тож цього разу фотографії трохи вдаліші.
Ми забули свої купальні костюми, а так хочеться поплавати. Пропоную Вовчому спуститися в бухту і поплавати в трусах. Стежкою спускаємося до океану. Тут нікого немає, тільки далеко на виступі арки сидять рибалки.
Вид на арку. У цій бухті ми плавали зовсім одні
Океан чудовий, особливо в таку спеку. Плаваємо з величезним задоволенням. Уся бухта наша! Дивовижне відчуття. Вовчий приносить гору мушель. Частину він виколупав зі скелі, і вони в яскраво-червоній землі. Хочеться забрати їх усі, але ми обираємо лише три найкрасивіші.
Ракушки
Підсохнувши, ми готові повертатися додому. Вдома їмо манго, куплене вчора в супермаркеті. Воно виявляється просто неймовірно смачним! Напевно, це найсолодше манго в моєму житті. Навіть в Азії вони були не такі смачні. Шкодуємо, що купили лише одне. Може, ще колись трапиться.
Під вечір вибираємося на прогулянку містечком. Неочікувано виходимо до рибного ринку. За ринком просто на вулиці стоять столики, а в імпровізованих кафе смажать рибу на вугіллі. Система тут трохи відрізняється від Шрі-Ланки. Спочатку на базарі ми купили рибу. Довго вибирали, вирішили зупинитися на тунці, давно хотіли спробувати смаженого тунця. Продавець чистить рибу. Ми приносимо її в кафе, де її смажать на вугіллі.
Трапеза просто посеред вулиці
Смажений тунець — це дуже смачно, а ще його вийшло дуже багато. До риби принесли традиційну коржину та оливки. Шикарна вечеря!
Поки ми їли, нас оточили коти й жалібно нявкали, випрошуючи рибу.
Тунець. Це половина того, що нам належало з’їсти.
