День 5: 5 жовтня

А ми п’ємо каву й їдемо далі… Залишаємо тарганів голодувати.

Проїжджаємо Агадір, досить велике місто. Тут багато машин на дорогах. Марокканці — стрьомні водії. Їхня улюблена приколюха — їхати по центру дороги, а не у своїй смузі. А ще вони абсолютно непередбачувано перебудовуються прямо перед носом.

За містом заїжджаємо в супермаркет. Купуємо оливки, тунця, дорогущі, але дуже апетитні на вигляд солодощі, манго (ураааа), родзинки, м’яту для чаю. Ось що значить для марокканців м’ята — вона продається в супермаркеті й коштує копійки. Ніколи ще не бачила такої гори м’яти.

Тут же в будівлі супермаркету заходимо в взуттєвий магазин. За пів години й близько 5 переміряних пар взуття таки купуємо Вовчому дві (!) пари черевиків фірми Cat — одні зимові жовтого кольору, другі сіренькі літні. Тут знижка 50% на все взуття, на вигляд черевики якісні й виглядають класно. Шкода, жіночі аж надто масивні й занадто не жіночні.

Сьогодні дорога не дуже мальовнича. Тягнеться вздовж якихось напівзанедбаних сіл. Шукаємо місце, щоб стати й перекусити. Ми спеціально для цього купили в супермаркеті булочки й пару шматочків буженини.

Нарешті закінчуються нескінченні будівлі й починається просто кам’яна пустеля. По ґрунтовці від’їжджаємо трохи вглиб і обідаємо, сидячи на каменях. Гарячий вітер несе пісок. Видно, як тремтить повітря.

Згадуємо, що забули «у тарганів» смачну французьку гірчицю, пляшечку оливкової олії та залишки вина. Ех. Будемо сьогодні їсти салат без олії та запивати м’ятним чаєм.

У Мірлефт приїжджаємо близько 6 вечора. Заселяємося в наші апартаменти, які забронювали вчора на букінгу. Сьогодні в нас знову є кухня. Але цього разу все таке чисте й нове!

За 20 км від Мірлефта знаходиться пляж Лезгіра з арками, створеними природою. Саме заради них ми й приїхали сюди. Вирішуємо, що дивитися на арки поїдемо краще завтра зранку. А сьогодні Вовчий пропонує з’їздити до фортеці.

Про фортецю в Мірлефті дуже мало інформації. Я навіть не знала, що тут є фортеця.
Хтось пише, що її побудували французи, хтось — що іспанці. Правда, з датою, здається, визначилися — 1935 рік.

Ґрунтовою дорогою піднімаємося до підніжжя пагорба. Фортеця дуже мальовнича, яскраво-цегляного кольору. Але збереглася погано, адже минуло всього трохи більше 80 років. А середньовічні фортеці досі стоять… Може, тут поганий будівельний матеріал? Вона кришиться просто на очах.

При вході нас чатував “екскурсовод”. Варто нам лише зайти, як він починає щось тараторити французькою. Намагаємося йому пояснити, що ми нічого не розуміємо, але він наполегливо йде за нами й намагається про щось розповідати. Ех. Порушено крихку гармонію. Так хотілося погуляти по фортеці наодинці, а замість цього бігаємо між стінами від екскурсовода. Щоправда з часом він таки зрозумів, що толку від нас не буде.

Спускаємося вниз у містечко, а потім їдемо на пляж. Поки доїжджаємо до пляжу, уже зовсім стемніло. Пляж тут красивий, збираємося завтра з’їздити сюди ще раз.