По дорозі до готелю. Я і коти.
Увечері знову блукали містечком. Ми тут уже як удома. Знаємо всі закутки, переходи, підйоми й спуски. Без проблем орієнтуємося без навігатора. Вечеряти не хочеться, але ми йдемо в найпопулярніший ресторан у місті - “Lala Mesouda” (удень ми бачили, як люди стояли в черзі, щоб туди зайти). Просто дуже цікаво, як там.
Увечері там теж людно, але нам знаходять два місця за великим столом. Навпроти сидить компанія італійців років 40-50, усі такі кумедні. Краєм ока поглядають на нас. Вовк у джеллабі нікого не залишає байдужим. Ресторан дуже милий, суп смачний (і що найдивовижніше — найдешевший з усіх, що ми їли). Чай так собі. Шкода, що зовсім не пофотографували там.
Щойно повернулися в готель, пішов перший у Марокко дощ…
Напевно саме в той момент я усвідомила, що на цьому закінчилася наша подорож Марокко. Ну тобто ми ще, звісно, тут. І ми кудись їздимо, точніше сказати — переміщаємося. Але відчуття чомусь таке, ніби вже кінець… Погода зовсім зіпсувалася, похолодало, дощі. Позаду все найцікавіше, що я хотіла тут побачити. Залишилося замкнути коло… Повернутися додому і, як удав, перетравлювати враження довгу холодну зиму.
