День 36 23 лютого

Людей і справді було зовсім небагато, чоловік десять від сили. Другий поверх храму, який за сумісництвом був оглядовим майданчиком, був широкий, ми ходили навколо. Вид був дуже красивий. Світанок уже займався, і всі чекали появи сонця.

Рано вранці завжди якась особлива атмосфера. Я дуже люблю ранні ранки, шкода тільки, що завжди дуже складно змусити себе встати, щоб застати цей момент. Атмосфера була надзвичайна, м’яке сонячне світло надавало всьому ще більшої казковості. Баган на світанку — це зовсім інший Баган, ніж той, що ми бачили вчора.

Після світанку ми поїхали далі подорожувати храмами. У нас у запасі було ще пару годин до моменту, коли сонце знову почне випалювати все навколо.

Всередині в багатьох храмах залишилися красиві настінні розписи. Сьогодні траплялися якісь дуже гарні храми, майже всі різні і всередині, і зовні, і за формою, і за атмосферою.

В одному з храмів Вовчий побачив, як золотять Будду сусальним золотом.

Поруч із одним із храмів сіли випити кави й з’їсти печиво. Цей храм — найбільший. Ззовні він виглядав зовсім незграбно — як купа цегли, але всередині нам він сподобався найбільше. Він нагадував форт, з безліччю коридорів, як лабіринт. Під стелею літали кажани.

Найпопулярніший храм, Ананда, виявився найжахливішим. Там були натовпи туристів, дуже шумно, як на базарі. Усередині нічого особливого, а нагору й зовсім не можна піднятися. Щоправда, саме в той момент, коли ми там були, приїхав якийсь, мабуть, важливий монах, і на його честь було виступлення — музика і танцюючий слон.

Вовчий усе мріяв навчити мене кататися на диво-байку. Ми обрали ґрунтову дорогу, де було менше транспорту. Було страшно, але з часом я все-таки поїхала :) Це зовсім не складно, тут дуже багато дівчат їздить на таких велосипедах, це просто я боягузка.

Потім ми їхали дорогою — Вовчий кермував, але я сиділа попереду. Потім я наважилася і навіть почала газувати, а Вовчий просто підтримував мене й страхував. Так ми й їхали, знову дивитися на захід сонця.

Ми, як і вчора, приїхали останні, всі вже посідали й чекали…. Ми видерлися на самий верх, звідки все було чудово видно.

Після заходу сонця Вовчий сказав, що хоче ще поганяти на такому чудовому велосипеді (нам його, до речі, підзарядили вдень) по пустелі. І ми поїхали вглиб, куди очі дивляться. Випадково знайшли групу дуже красивих, стародавніх храмів. Вони всі похилилися, було видно, що вони дуже старі й ніхто їх не реставрував, але від цього вони були ще красивіші.

Ми трохи побродили навколо та близько, але стрімко сутеніло, і ми помчали далі. Невдовзі наша стежка перетворилася на гору піску і на якийсь яр. Вовчий ледь тягнув велосипед по цьому піску. Так ми йшли й ішли в надії, що ситуація налагодиться, але вона лише погіршувалася. Яр ставав дедалі глибшим, а піску — дедалі більше. Вирішили повертатися назад.

Так і закінчилася наша подорож — цілі й неушкоджені ми вибралися на асфальтовану дорогу, коли вже зовсім стемніло.

Сьогодні Баган сприйнявся якось сильніше, по-іншому, ніби все стало на свої місця і в голові заповнилися всі порожнечі. Може бути, необхідно зустріти світанок і захід, щоб повністю зануритися в атмосферу цього місця і відчути його до кінця. Я розуміла, що якби в нас був тут лише один день — остаточне враження від цього місця було б абсолютно неповним. Тут треба пробути мінімум два, а краще три дні, щоб перейнятися і повністю відчути Баган.