Мандалай
Азія 2016
Лягли спати ми вчора пізно, Вовчий заробився, а я зачиталася. Сніданок вирішили пропустити й виспатися. Тим більше нічого смачного нас там усе одно не чекало…
Ми самі собі влаштували непоганий сніданок із розчинної кави та печива. Так, п’ємо розчинну каву, 3-в-1…
Вовчий зовсім розклеївся, ще пару днів тому він став щось покашлювати, полоскати горло. Але, мабуть, я його заразила, і сьогодні все стало ще гірше — з носа тече, горло болить, кашель…. Вирішили не розтягувати й почати пити антибіотики. Про те, щоб їхати кудись, і мови бути не могло.
Пішли в аптеку, показали папірець, де написали заздалегідь удома “азитроміцин” — дівчина кивнула й пішла в глиб аптеки шукати. З ліками тут, здається, напружено і з аптеками теж — їх тут якось мало, таке враження, що люди не купують ліки самостійно. Але азитроміцин виробництва Бангладеш знайшовся. Ми купили 3 таблетки по 500 мг і вирушили додому. Я вирішила ще сама побродити містом, а Вовчий пішов додому.
Дивно було ходити вулицями самій. Без Вовчого — як без одягу — здається, увага місцевого населення посилилася в сто разів, усі кричали хелло, дивилися пильно, вивчаюче. Але люди тут усі добродушні, тож страшно зовсім не було, просто дуже незвично — стільки уваги.
Потім я прийшла за Вовчим, і ми пішли їсти. У кафе неподалік від готелю замовили горщик із куркою та картоплею і картоплю фрі.
Поки чекали, розглядали околиці. Зрозуміли, що тут чіткий поділ, де що п’ють. Навпроти нашого кафе знаходилася пивнушка — там усі сиділи й пили пиво, переважно чорне, як дьоготь. А в нашому закладі всі пили тільки чай.
Дивовижно, що чай купували навіть “на виніс”, приходили люди, замовляли чай, і їм його наливали в прозорі одноразові кульочки. І вони їхали. Мені здається це настільки дивним — як можна, маючи дім, купувати готовий чай у кафе й везти його додому в кульочку.
Навіть ми вже зрозуміли, як вони його готують — у чорний чай додають згущене молоко — простіше простого. Але місцеве населення, мабуть, звикло інакше — що чай простіше купити, ніж зробити самому. А може, там і справді є якийсь хитрий секрет смачного чаю, який не так просто пізнати.
А ще мені здається, у них інше розуміння дому — дім для них це просто як місце, де можна поспати. Ми багато разів помічали, як вони ввечері дивляться фільми в кафе або просто сидять і п’ють пиво. Вони не йдуть додому.
Ми, до речі, вже стільки днів у М’янмі й досі не спробували їхнього пива — то я пила антибіотики з хворим горлом, то тепер ось Вовчий підключився…
Так, їжу нам готували довго.
Довгоочікувана їжа
І ось нарешті принесли — горщик і тарілку картоплі. Картопля, звісно, виявилася не фрі, а просто смажена, але як це було чудово — нарешті поїсти картоплі, а не рису чи вермішелі.
Горщик теж здивував — він був великий, а їжі в ньому було небагато. А ще він був злегка теплий, а їжа була гаряча. Ми зрозуміли — вони просто поклали в горщик приготовану в каструлі їжу. Ми висипали смажену картоплю в горщик, перемішали, і вийшло смачно.
