Наш поїзд вирушав о другій годині дня, тож ми неквапливо виселилися з готелю близько 12-ї й пішли пішки до вокзалу - він знаходиться недалеко.
Може здатися, що в подорожах завжди все дуже весело і добре. Але насправді це не зовсім так. Щонайменше половину часу я відчуваю якусь тривожність або страх. Переживання щодо того, що ми щось пропустимо, не встигнемо, що нас хтось обдурить, тощо. Я чудово усвідомлюю, що ці переживання абсолютно марні. Я розумію, що в будь-якому разі не вийде все контролювати, що є речі, непідвладні мені. Але все одно дуже складно контролювати страх.
Усе частіше я намагаюся відпустити ситуацію, не нервувати, не вигадувати проблем наперед і діяти за обставинами. У мене вже краще стало це виходити, хоча це дуже складно для мене. Але все ж варто визнати, що нервую і переживаю я вже набагато менше. Можливо, це Азія мене навчила цьому - тут набагато більше непередбачуваності. І як не крути - треба якось із цим миритися, інакше зійдеш з розуму.
Дуже часто виникає туга за домом і за тими людьми, яких любиш… Починаєш сильніше цінувати те, що є там, у Києві - адже дивишся тепер на все це збоку, далеко від усього того, що виявилося таким дорогим…
Але іноді бувають такі моменти. Вони настають якось зовсім несподівано, неждано-негадано - наприклад, коли виходиш з готелю на вулицю в Мандалаї. Повітря таке гаряче, курне. Дуже яскраво. Але ти раптом усім своїм єством розумієш - треба ж, як це все-таки дивовижно, що я тут. У цій такій далекій країні, серед цих чужих, але усміхнених людей, серед пальм уздовж дороги, серед цих кафе з низенькими пластиковими стільчиками, серед цих запахів їжі та дешевого бензину. Усі попередні подорожі, як швидкий поїзд, проносяться в голові, і ти раптом дуже чітко розумієш - усе твоє життя виткане з таких ось моментів. Наче подорожі, нашаровуючись одна на одну, створюють одне суцільне полотно - моє життя, мою особисту карту світу, де світ - це я. І якщо забрати ці мої мандри світом (які, ймовірно, комусь здаються безглуздими й непотрібними) - від мене, мабуть, нічого не залишиться. Просто оболонка, бублик із порожнечею всередині.
Але, звісно, потім це видіння швидко розсіюється. Ти йдеш у спеку. Несеш, хай і не такий уже й важкий, але рюкзак, чекаєш на вокзалі поїзд, кудись їдеш у невідомість, накочується втома - і знову виникає в голові запитання - навіщо?
Ми дійшли до вокзалу, купили квитки й сіли чекати поїзд - він вирушав через дві години. Будівля вокзалу в Мандалаї трохи насторожує. Ми піднялися на другий поверх, де розташовані кафе у вигляді столиків і дещо з їжі, і навіть є ігровий комп'ютерний центр. Молоді м'янмарці грали в комп'ютерні ігри на телевізорах - здавалося, я вскочила в машину часу й повернулася щонайменше років на 20 назад….
