Баган - Мандалай
Азія 2016
О 6-й ранку нас уже чекало таксі до вокзалу. Ціни на таксі тут неабиякі, за 6 км шляху довелося заплатити 8 доларів. Ми прочитали, що це чи не єдине місто у світі, де аеропорт розташований ближче, ніж залізничний вокзал. Вокзал знаходиться серед поля. І як туди дістається місцеве населення, так і залишилося загадкою.
Вокзал у Багані красивий.
Вокзал у Багані дуже схожий на палац
До приїзду нашого поїзда залишалося пів години, і ми випили чаю в кафе. З нами в поїзді їхав ще один хлопець, явно не м'янмарець, потім здавалося, що він з Ізраїлю.
Поїзди тут дуже навіть пристойні, мабуть, навіть кращі за наші електрички. Тільки туалет був дуже страшний.
Зайняли свої місця у вагоні поїзда
М’янмарці розмістилися на підлозі. Спеціально для цього взяли із собою справжній килим
На одній із станцій
Ми витріщалися у вікно, проїжджали здебільшого поля з пальмами та кукурудзою. В одному з містечок на пероні продавали різну їжу.
Потім я читала книгу й слухала музику, Вольчий намагався спати. Загалом поїздка зайняла аж 8 годин — поїзди тут повільні.
Вовчий виглядає з поїзда. А я вийшла пройтися, поки стоїть поїзд
Ми приїхали до Мандалая о 3 годині дня. Наш готель знаходиться недалеко від вокзалу, тож ми, відбившись від настирливих таксистів, пішли пішки.
У Мандалаї чомусь немає того чару, який був у Янгоні. Наче тут чогось не вистачає — ледь вловимого, але важливого. Таке було перше враження, поки ми шукали наш готель.
Наш готель у Мандалаї
Нас поселили в кімнату з вікном у стіну - як результат жодного виду й дуже мало сонячного світла, але загалом готель приємний. ми трохи відпочили й пішли безцільно блукати містом. Ми живемо в центральній його частині. Тут багато готелів, але якось мало кафе - переважно магазини з одягом, технікою та всякою дивною всячиною. Знайшли нічний ринок із їжею. Їжа в М'янмі не дуже вражає. Місцеве населення, наприклад, дуже любить такі ось “шашлички” зі свинячих вух, хрящів і шкіри.
Шашлик із свинячих вух
Чесне слово, я не жартую. Усе це виглядає приблизно так. Низенький столик, у центрі якого кипить якась рідина, схожа на бульйон. М’янмарці розсаджуються навколо, беруть нанизані на палички шматки вух і опускають їх у бульйон, а потім макають у якийсь кетчуп і їдять…. Таке ось розвага.
Ми намагалися знайти якийсь більш традиційний у нашому розумінні заклад і повечеряти. Побачили непогане на вигляд кафе, зайшли. Ціни там чомусь виявилися вищими, ніж зазвичай, але ми втомилися і дуже хотіли їсти, тож вирішили вже поїсти там.
Вовчий наполіг на тому, що треба замовляти багато їжі - ми й справді нічого нормального, крім печива, сьогодні не їли. У результаті замовили суп, рис і, ми сподівалися, підливку до рису. Однак усе обернулося не так, як ми розраховували. Спочатку мені принесли суп. Його було дуже багато, просто дуже-дуже багато. У ньому плавала варена капуста, яку я терпіти не можу. Але там ще, крім цього, була вермішель, і сам бульйон загалом був нормальний - тож я взялася його їсти. Потім принесли білий рис, а замість підливки ще інший вид вермішелі знову з капустою і куркою. Ми трохи оторопіли від такої кількості їжі - порція вермішелі була теж величезна і дуже несподівано - чи то офіціант нас не зрозумів, чи то ми не так зрозуміли назву в меню… Гаразд, довелося їсти.
Ми зрозуміли, що в М’янмі особливо й нема чого їсти - усе зводиться до кількох видів вермішелі, зазвичай з овочами (якщо пощастить) або просто з капустою, як цього разу, і іноді з куркою. А якщо замовив суп - то в ту ж вермішель просто додають бульйон…. Такі ось справи. Є ще рис, але це не надто рятує ситуацію. Так ми й поїли, радше від голоду, ніж від бажання…. ну, в принципі, хто обіцяв, що їжа завжди має приносити задоволення. Іноді вона просто перетворюється на спосіб виживання…..
Що цікаво - в цьому закладі сиділо багато місцевих, але ніхто з них не їв. Усі пили пиво або місцевий ром. Ми з Вовчим вирішили, що тут просто не вміють готувати - це пивнушка, а не кафе з їжею - тому й їжа була несмачна і якась бездушна.
