День 41 28 лютого

Усі вони живуть у таких дивних будинках, де стіни зроблені з плетених бамбукових полотен. Будинки невеликі, мені здається, там немає перегородок усередині, і, мабуть, вони просто сплять усі разом на підлозі…

Спочатку ми поїхали до монастиря XIX століття, збудованого з каменю з безліччю різьблених прикрас. Під монастирем знаходяться темні тунелі-коридори з кажанами.

Потім вузькою дорогою, через рисові поля, ми поїхали до іншого монастиря.

Дорогою Вовчий вирішив навчити мене їздити на мопеді. Чомусь спочатку було дуже страшно (мабуть, ще свіжі спогади про те, як я врізалася на мопеді в паркан на Балі…), але я згадала слова Курта Воннеґута про те, що щодня треба робити те, чого боїшся, і поїхала…

Страх потихеньку відступав і я вже спокійно їздила по прямій, потім навіть трохи покатала Вовчого. На мопеді вдвох було їхати навіть простіше, ніж на електричному велосипеді в Багані. Вовчий сказав, що йому навіть не страшно, що я за кермом.

І так ми приїхали до старого монастиря, збудованого з тика.

Він дуже нагадував чудовий монастир, який ми бачили в Мандалаї. Тут було значно менше різьблених деталей і прикрас, але все одно він був красивий і так само просякнутий старовиною. Дерево потемніло й потріскалося, тут пахло старим горищем і пилом. У лівому крилі монастиря містилася школа для маленьких монахів — тут висіли глобуси, карта світу, плакати про те, як влаштована людина, англійський алфавіт.

Маленькі монахи сиділи за партами й учили уроки.

Після цього подалися далі, по неасфальтованій дорозі вглиб полів - до руїн.

Там на нас чекав цілий невеликий комплекс зі старих ступ, порослих травою, і кількох прямокутних у плані будівель. В одній із них ми з трудом знайшли потайні сходи й видерлися нагору.

Тут уже зовсім не було туристів (на відміну від перших двох монастирів, де все ж траплялися білі люди, але всі на таксі й з гідами. Здається, ми єдині, хто дістався сюди на мопеді.)

Тепер треба було повертатися на головну дорогу, але ми поїхали іншим шляхом, де на нас чекали сюрпризи у вигляді навіть не позначених на карті старих пагод.

На той момент дуже хотілося їсти. Ми їхали, і раптом я помітила дивовижну будівлю. Вона стояла просто серед поля, поруч дітлахи грали у футбол, здавалося, вона тут просто виникла нізвідки.

Уздовж дороги біля цих руїн було кілька місцевих кафе, вирішили підкріпитися хоч чимось і потім піти досліджувати руїни.

Місцеве населення щось їло. ми постояли, поспостерігали, що готує господиня закладу, і замовили “таке саме, як у того мужичка”.

Це був салат із вермішелі з якимись підливками, вареним яйцем, хрусткими коржиками - господиня все дуже вправно поєднала, перемішала і вийшла така страва. Ще до нього додавався теплий суп - усе виявилося смачним і дуже дешевим.

Будівля, мабуть це був храм - інформації в інтернеті про нього зовсім немає - у дуже жалюгідному стані. З іншого боку, він зовсім обвалився, але на вцілілих стінах досі збереглися дивовижні візерунки.

Напевно, недовго вже залишилося жити цій, колись грандіозній споруді. Вона й зараз, попри тріщини та відвалені шматки, виглядає дуже велично, але дні її полічені…

Тепер наш шлях лежав через річку до міста Сагаїнг, де на пагорбах розмістилося безліч ступ і монастирів. Вид на Сагаїнг із мосту просто чудовий — розкидані серед пагорбів золоті шпилі пагод вражають. Шкода, що в нас немає такої фотографії — дорогою туди ми проскочили місце, де можна було зупинитися перед мостом, а на зворотному шляху такого місця не виявилося.

Вид із мосту вразив набагато більше, ніж сам Сагаїнг. Ми на мопедику заїхали на самісінький верх пагорба, звідки теж відкривався непоганий краєвид. Тут же розмістилася велика ступа і Будда — навколо все оздоблено плиткою на підлозі та скельцями на стінах.

Поки ми сиділи й відпочивали, до нас підійшов хлопець-міянмарець. Сказав, що він практикує англійську мову і хоче з нами поговорити. Англійська мова в М’янмі — це, звісно, щось із чимось. Вони настільки спотворюють вимову, що зрозуміти їх дуже важко, і водночас якщо ти сам говориш правильно — вони тебе не розуміють (я пам’ятаю лише один раз, коли чула ідеальну вимову в міянмарця — це був гід у літньої пари, мабуть американців, у Багані).

З тим хлопцем ми поспілкувалися абияк, але він навіть не зміг зрозуміти моє запитання про те, скільки років вони навчаються в школі. Він трохи розповів про себе, що працює в банку і в нього шестеро братів-сестер. Було б цікаво поспілкуватися з місцевим населенням, у нас навіть припасені деякі запитання до них (наприклад, чому вони купують чай у кульочках) — але від мовного бар’єра нікуди не подінешся, на жаль…

Потім почалися пригоди. Ми поїхали дивитися на відому пам’ятку — тиковий міст Убейн завдовжки 1.2 км через озеро. Судячи з карти, туди вели дві дороги — одна та, якою ми вже їхали, а ми, звісно, вирішили поїхати іншою дорогою, там, де ми ще не їздили.

Спочатку ми не змогли звернути на потрібну нам дорогу, бо виявилося, що там не перехрестя (як ми подумали, судячи з карти), а одна дорога проходить над іншою — довелося об’їжджати якимись забитими селами та полями. Ми їхали й їхали, дорога вже давним-давно стала неасфальтованою, але до того ж вона ще й звужувалася з кожним метром. Та, на диво, ми таки виїхали туди, куди планували.

Потім ми звернули в надії перетнути залізничні колії, але переїзд там виявився забарикадованим звалищем із сміття. Навколо бігали голі діти й кричали “Хелло хелло!”. Уже конкретно вечоріло, і ми могли не встигнути на задуманий захід сонця. Довелося знову об’їжджати (цього разу все виявилося не так страшно). Зрештою ми виїхали на фінішну пряму — ось-ось ми побачимо знаменитий міст.

Усе, звісно ж, виявилося не так, як на фотографіях. Так, міст хороший, безперечно, такого ми ніде не бачили. Але там було таааак багато людей.
Я не можу адекватно сприймати що завгодно, хай навіть найпрекраснішу пам’ятку, якщо там дуже багато людей і свобода моїх пересувань обмежена. Я почуваюся дуже некомфортно, якщо не можу йти куди хочу і в тому темпі, в якому мені подобається. Тут усі йшли гуськом, навіть зупинитися, щоб сфотографувати, було складно.

До того ж я чомусь дуже втомилася. Наче в мені закінчилося вільне місце для вражень, і я нічого особливого не відчувала. Цікаво, інші люди теж так швидко втомлюються. У горах я можу йти цілий день, я, звісно, втомлююся — але це не така втома. Можливо, тут занадто багато вражень, і мозок не встигає їх усі обробити.

Зате ми встигли саме на захід сонця. Тут він був гарний, сонце здавалося величезним.