День 50 8 березня

Спочатку ми їхали каналом до початку озера, а потім почалося озеро. Воно дуже широке — тож берегів зовсім не видно, ми пливли приблизно по центру.

Озеро дуже мілке, здавалося, що там взагалі сантиметрів 10-20 до дна. Ми пропливали повз рибалок, які гребуть, тримаючи весло однією ногою, а двома руками тримають сітку. В інтернеті багато пишуть про цих рибалок, дуже багато красивих фотографій. Ці “одноногі” рибалки, як їх іноді називають, стали мало не візитівкою озера. Я була здивована, що вони й справді існують. А ще, що це звичайні люди, які таким чином насправді ловлять рибу, а не просто позують туристам.

Потім водій повіз нас на “фабрику” срібних виробів. Тут на озері така місцева фішка — маленькі фабрики, де роблять усяку всячину, показують процес виготовлення туристам, у надії, що хтось щось та й купить. Кажуть, що ці поїздки на човні загалом не такі вже й дорогі (катання на човні коштує 20$ за цілий день, за човен), бо водії тут отримують якийсь відсоток від покупок своїх пасажирів. Еге ж, нашому водієві з нами явно не пощастило в цьому плані.

На маленькій імпровізованій ювелірній фабриці прикрас було багато, але всі вони виглядали трохи підозріло. Мені сподобалися лише одні сережки, які називалися “повний місяць”, у вигляді кола.

Потім водій повіз нас (на моє прохання) у віддалений куточок, де знаходиться багато зруйнованих пагод. Пагоди розташовані в маленькому мальовничому селищі Індеїн. На пристані було велике прання. Усе, що пов’язано з водою, роблять у озері (або каналі) — перуть, купаються самі, купають корів, миють мопед і навіть чистять зуби.

Мені дуже сподобався Індейн, тут справді безліч дивовижно красивих пагод — вони навіть набагато красивіші, ніж у Багані. Усі пагоди в дуже зруйнованому стані. Вважається, що їх побудували у 13 столітті, і збереглося лише трохи більше тисячі пагод.

В одному з зруйнованих храмів і досі сидів позолочений Будда, якого наполовину засипало дахом. Пагоди настільки красиві й їх так багато, що навіть після Багана все одно вражають.

На пагорбі побудували нові пагоди, до них веде сходи, вздовж якої дуже багато торговців із сувенірами. Деякі з них просто нестерпні — варто було мені в однієї торговки поцікавитися, скільки коштують сережки, — вона потім за нами довго бігала, хапала мене за руки й умовляла купити їх зі знижкою… Серед сувенірів трапляються дуже кумедні екземпляри у вигляді шапок племені нага, яке живе далеко на півночі М’янми; старих монет (мабуть, срібних, там вибито вагу монети в грамах і написано піастра); старих годинників у скляних кулях.

Ми купили дерев’яну рибу-рогатку. Не знаю чому, Вовчому вона дуже сподобалася. Продавець спочатку назвала ціну 5 доларів, а потім коли скинула до 2, Вовчий не зміг встояти і ми стали власниками дуже смішної рогатки у вигляді риби.

Нові пагоди чомусь вражають зовсім не так сильно. Дуже сподобалося, як звучать маленькі дзвіночки — тут це було особливо красиво, бо було зовсім тихо, ми були одні. Легкий вітерець колихав дзвіночки на верхівках пагод і всі вони звучали в різній тональності, але одночасно, і від цього дзвін був такий багатогранний.

Після Індейна нас привезли в дім, де м'янмарець виготовляв паперові парасольки. Це було не дуже цікаво, зате ми змогли прогулятися селом. Будинки тут дуже різні, є зовсім бідні, з бамбука, навіть без вікон, а є будинки заможніші - дерев'яні, багатоповерхові, навіть красиві.

Наступним пунктом нашої культурної програми була невелика фабрика з виробництва ниток і тканини зі стебел лотоса. Дівчина розповідала, що таку тканину роблять лише тут, на озері Інле (не знаю, наскільки це правда). Це дуже трудомісткий процес, тому всі речі з такої тканини дуже дорогі.

Ми потім бачили різні вироби з лотоса з лотоса, маленький шарфик розміром 20 на 100 сантиметрів коштував 75 доларів, та сама дівчина розповіла, що для того, щоб його зробити, потрібно 4000 стебел лотоса і 20 днів роботи майстра. Шарфик із лотоса виглядав досить дивно, дуже нагадував звичайну мішковину — і за кольором, і за фактурою, ніколи не скажеш, що він коштує так багато.

В окремій великій залі сиділо багато м'янмарок різного віку, які пряли тканину на верстатах - захопливе видовище. вони це так вправно робили, полотна просто народжувалися на очах, у деяких навіть з орнаментом.

Потім нас привезли в будинок, де вручну крутили сигарети. Загортали їх у листя, як фільтр використовували кукурудзяні стебла, а до тютюну додавали ментол або аніс — через що сигарети дуже приємно пахли. Ми не пробували курити, але пахло в цьому будинку чудово.

Тут же біля сигаретної міні-фабрики ми вирішили поїсти, бо вже дуже зголодніли і якраз по сусідству був ресторанчик. Ціни на їжу тут були трохи вищі за звичайні, зате порція смаженої вермішелі з куркою була величезна.

Потім ми поїхали через плавучі сади - здається неймовірним, що тут на озері є звичайні городи, де люди вирощують огірки та помідори.

Завершив нашу подорожу, монастир із котами: раніше коти влаштовували тут вистави, але тепер їх перестали навчати, і вони просто розгулюють монастирем або лежать ситі й задоволені (здається, котів тут годують рисом, усюди на підлозі стояли мисочки з рисом)

Озеро Інле залишає незабутні враження. У якийсь момент я подумала, що просто їхала б так увесь день — безцільно, вузькими каналами, час від часу виїжджаючи в озеро, повз будинки на палях, повз рибалок, цими імпровізованими водними вулицями. Там усе просто заворожує. Це як інший незвичайний світ, світ на воді — зі школою, поштою, городами, ресторанами, готелями, людьми, які працюють.

Це не звичайне озеро, не з тих красивих озер, які ми бачили у Швейцарії. Природа тут непогана, але дивує і підкорює тут не вона, а люди, які живуть у цих умовах, так близько, пліч-о-пліч із цією природою, і світ, який створюють ці люди, існуючи тут. Справжній світ, повний життя, барв, запахів, через що ще більше дивуєшся побаченому

Для мене так і залишилося загадкою — навіщо ці люди тут оселилися. Навіщо витрачати стільки зусиль, будувати будинки на палях, якось насипати городи, будувати човни — і все для того, щоб жити на озері, серед води, відірваними від решти світу.

Так і закінчилася наша подорож. Ми подякували водієві й пішли в готель. Увечері, близько 9, вирішили вийти поїсти й із подивом виявили, що наше містечко майже вимерло — всі крамнички були зачинені, у будинках погашене світло, працювало хіба що пару ресторанів. В один із них ми й зайшли, сиділи на другому поверсі на терасі, їли суп і спостерігали за тим, як прокидаються собаки й роз’їжджаються по домівках останні м’янмарці. Вулицею ходили здебільшого туристи — мабуть, місцеві жителі дуже рано лягають спати.