День 37 24 лютого

Ми заїхали в саме серце пустелі з храмами. Тут більшість із них зачинено на замки, і до храмів не ввійти. Але є й дуже старі храми, порослі травою, серед полів — мені такі дуже подобаються. Вони дикі, самотні, потемнілі від часу, але вражаючі.

Ми знайшли храм у полі, туди навіть не було стежки, але в храмі незмінно сиділи Будди. Ще було дивно, що всередині цього покинутого храму дуже добре збереглися настінні малюнки та ліпнина. Там ми видерлися на верхній майданчик, звідки були видно ступки поменше.

Потім ми доїхали до невеликого села, у ньому навіть є школа. Там же ми видерлися на дах напівзруйнованої будівлі, тут такі трапляються час від часу — вони прямокутні в плані, ймовірно, вони служили як монастирі. Ця будівля була зовсім похилена від часу, і в ній не лишилося драбинки нагору, але зручно було дертися по рештках стін. Вид згори був дуже красивий.

Уже почало припікати сонце, тож ми поїхали додому. Вовчий заснув, він втомився за всі ці дні. Я зазвичай спала пару годин удень, а він працював.

Я спочатку писала щоденник, прала штани, потім теж заснула.

Увечері ми виїхали запізно. Ще вирішили заїхати поїсти, бо зранку так нічого й не їли більше. Перекусили локшиною з куркою, випили смачного молочного чаю і поїхали в дорогу.

Ми поїхали трохи в інший бік, де ще не бували. Там знайшли велику ступу. Навколо все було заросле, і створювалося враження, що вона зовсім покинута й дика. Ми піднялися сходами на верхній майданчик, але на самий верх вхід був перегороджений. Навколо ступи по периметру збереглися малюнки, вирізані в камені.

Вже майже стемніло, і ми вирішили, що час їхати додому… По дорозі з сутінків виринали храмики, навіть через три дні не перестаєш дивуватися, як же їх тут багато… Було сумно прощатися з Баганом.