Весь вечір і ранок я мучилася, чи їхати нам із містером Чоханом. Вовчий, мовчки, але просто самим своїм існуванням, спустив мене з небес на землю, і мені почало здаватися, що дарма я погодилася на таке..
Дивна я людина, мені так важливо відчувати незалежність і свободу дій, я маю на увазі, що мене лякало, що доведеться з містером Чоханом десь їсти, а потім ще й гуляти по Удайпуру..
Вовчий усе повторював: «Ти так здичавіла»… Легко йому говорити, адже розмову вести доведеться мені.
Чи то господар, чи то головний керівник готелю запропонував підвезти нас до храму, погодилися. Утрьох (разом із водієм) сіли на старенький мотоцикл і поїхали.
Для відвідувачів храм відкривається о 12 годині, тож тут панували тиша і спокій.
Було майже 11 година, але містера Чохана не було видно. Ми сіли на красиві лавки. Чекати незрозуміло чого — чи то автобуса, чи то містера. Хвилин через 5 з’явилася машина містера, я вирішила сказати, що ми з ним не поїдемо. Підійшли, кажу, що вирішили їхати автобусом. Він сказав свою коронну фразу “As you want” і поїхав. От і славненько.
Поки чекали автобус, до нас підійшов приємного й охайного вигляду індус і розповів, що він гід, чекає туристів із Німеччини. Сам казав, що індуси так влаштовані, що їм, окрім їжі, нічого не треба, тому вони не прагнуть працювати й заробляти. Працюють час від часу й лише щоб вистачало на їжу.
Хвилин через 15 приїхав наш автобус, битком набитий індусами. Вовчий стояв на останній сходинці, а я хитренько всілася на сходинку збоку. Так їхали ракнапурським серпантином. Природа тут красива, пагорби вкриті зеленню. Якщо хочеться тиші й спокою — це чудове місце. Тут майже немає людей, зовсім немає поселень. Лише час від часу трапляються готелі різного рівня, від дешевого (в якому ми й жили, номер коштував 1000 рупій) до дорогих. Але навіть наш готель Roopam Resort був дуже приємний, із красивою зеленою територією, дуже сприяє відпочинку та розслабленню.
Автобусик ледь видирався на невисокі гори, а потім на швидкості їхав униз. Незабаром доїхали до розвилки, частина людей вийшла, і нас затовкли в кінець салону. Щоправда, виявилося, що на наступній зупинці вийшла мало не половина автобуса, і ми, як королі, їхали сидячи. Їхати в автобусі мені подобалося. Іноді я поринала в приємну напівдрімоту. Іноді дивилася у вікно. Було сонячно, і відчувалася справжня подорож, дух пригод, попереду невідомість, а ми мчимо назустріч новому світу. А вздовж дороги кумедно сиділи на камінчиках мавпочки.
Години за 3 ми доїхали до Удайпура. Вовчий спритно сторгувався з тук-туком довезти нас за 30 рупій до готелю, хоча там було не дуже далеко. Готель виявився гестхаусом під назвою Mewari Villa. Розташований він на пагорбі, тож із вікон і з тераси на даху відкривається шикарний вид на озеро. Кімната у нас була симпатична. Видно, нещодавно зробили ремонт. Свіжопобілені стіни, чиста постіль і вперше за нашу подорож Індією — чисті ковдри, в які можна було закутатися просто так. Ще й теплі! Шкода, що ми тут лише на одну ніч…. Як приємне доповнення — особистий бойлер для води, маленький, зате свій! Поселившись, ми вирушили гуляти по Удайпуру. Головна пам’ятка Удайпура, палац, знаходиться зовсім близько. Повільним кроком ми дійшли до нього хвилин за 15. Біля палацу випили смачного чаю. Він тут завжди смачний, але буває дуже смачний, а буває просто смачний J
Всередину палацу вирішили не йти, а просто продовжили гуляти містом.
