Ми сиділи й просто насолоджувалися краєвидом… вивели формулу, як найкраще споглядати що-небудь із пам’яток — треба дивитися на неї так, щоб потім зуміти намалювати її якомога детальніше…
Перед тим як вирушити в контору, в якій ми вчора купили квиток, ми зайшли поснідати знову в Joney’s place, ласі та омлетом, ще замовили тости з сиром — усе було смачно. Тільки мангове ласі виявилося набагато гіршим за бананове.
І так ми дійшли до контори, і тут почалися пригоди. Продавець квитків посадив нас у тук-тук якогось свого приятеля, заломивши ціну 100 рупій, щоб той довіз нас до місця відправлення автобуса. Ми погодилися, подумавши — може, далеко, хто його знає… По дорозі заїхали на 5 хвилин у наш готель, забрати рюкзаки. Місце відправлення автобуса виявилося зовсім близько — ну гаразд… Потім виявилося, що автобус, на якому ми планували поїхати (о 11 ранку), нібито скасували, і тепер ми були змушені їхати автобусом о 12.30.. Нові квитки, які нам виписали, були без місць, що дуже насторожувало. Усі доводи, що так ніхто не робить і нам потрібні місця, індус-продавець ігнорував, мовляв, не хвилюйтеся, ніхто не стоятиме…
Сиділи, чекали автобуса, він запізнився на півтори години.. Усе було б не так страшно, якби нам не потрібно було забрати наш рюкзак із камери схову сьогодні до 8 вечора, бо завтра вранці ми вилітаємо до Катманду… Сіли в роздовбаний автобус (який за описами, звісно ж, був суперкомфортабельним).
За години чотири всі люди вийшли з автобуса — виявилося, ми приїхали. Це було зовсім не Делі, а якісь незрозумілі околиці. На всі розпитування водій просто знизував плечима й хитав головою — так-так, мадам, приїхали…
Це, мовляв, майже Делі. Як дістатися до центру міста, ніхто толком не знав. Куди поділися всі індуси, які їхали з нами, — теж залишилося загадкою.
З горем навпіл ми дізналися, що прямого автобуса до центру Делі немає — ми сіли на якийсь автобус за рекомендацією дядечка на зупинці. Трохи наблизившись до міста, на розвилці водій автобуса нас висадив, мовляв, далі нам не по дорозі. Місце було вельми підозріле — якась безлюдна зупинка. На зупинці стояло двоє індусів, на запитання, як дістатися до центру Делі, знизували плечима й казали тук-тук. Слово автобус взагалі ніяк не сприймали. Під’їхав тук-тук, поторгувавшись, погодився довезти нас за 100 рупій до Мейн-базару. Він погодився з такою кислою міною, ніби це було просто пограбування серед білого дня з нашого боку. Кумедно було те, що в цього тук-тукера був увімкнений лічильник, за яким він мав узяти з нас 50 рупій! Ох уже ці індуси… Близько 6 вечора ми були в камері схову, забрали наш рюкзак і пішли в готель. Готель розташовувався в одному з маленьких закутків у районі Мейн-базару — таких крихітних однакових вуличок там хоч греблю гати, тож ми трохи поблукали, але завдяки допомозі місцевих таки знайшли наш готель, який виявився дуже пристойним із чудовою гарячою водою.
Дивовижно, як ми сприйняли Мейн-базар удруге після того, як пробули в Індії 30 днів… ми потім ділилися враженнями, і вони виявилися однаковими.. Уперше Мейн-базар здався якимось хаосом, я описувала його в один із перших наших днів.. здавалося, це якась клоака, із смороду, бруду, шуму… Тепер я йшла й думала: дивно, може, тоді ми йшли в якийсь інший час, не міг же Мейн-базар так сильно змінитися… Найімовірніше, змінилося наше сприйняття. Тепер він здавався веселою барвистою вуличкою, з натовпами туристів і продавцями…
Після того як поселилися в готель, ми із задоволенням пішли гуляти Мейн-базаром. Навіть у темний час доби тут вирувало життя, і гуляти тут було зовсім не страшно. Ми повечеряли в одній із кафешок, з’їли чикен карі — м’яса їсти зовсім не хотілося, але начебто треба….
Так закінчився цей довгий день, навіть не вірилося, що зранку ми сиділи й насолоджувалися видом Тадж-Махала.. Він ніби знову розчинився в моєму сні.
