Палац Бунді Гарх
Перша подорож до Індії, січень 2015
Після неквапливого традиційного сніданку чаєм із печивом ми вирушили гуляти до палацу Бунді — головної окраси цього маленького містечка. Палац видно здалеку. Заплативши за вхідний квиток, спочатку видерлися на стіну, а потім крутою стежкою, викладеною вже відполірованими туристами каменями, піднялися до входу в палац. Вхідну арку прикрашають два красиві слони.
Улюблена індійська забаганка — продавати окремі квитки для фотоапаратів. Часто ціна на такий квиток взагалі шокує, і ми ніколи не купуємо такий квиток. Хоча потім, звісно, завжди фотографуємо.
При вході до палацу індус, який перевіряв квитки, помітив у мене в руці фотоапарат і попросив пред’явити на нього квиток. Я з розумним виглядом кажу, що фотографувати ми не будемо, запихаючи фотоапарат у кишеню. Судячи з виразу обличчя, він, звісно, не повірив, але наполягати на купівлі квитка не став…
Палац, як і вся така архітектура в Індії, виявився приголомшливим, хоч і в дуже занедбаному стані. Недоглянутий, із горами сміття, забитими дверима та смородом від голубиного посліду – палац із першого погляду справляє сумне враження, особливо порівняно з ідеально відреставрованими європейськими замками…
Але завдяки такій занедбаності атмосфера в палаці непередавана, я таке дуже люблю…. Хоч і розумію, що це загрожує збереженню пам’яток архітектури, люблю покинуті будівлі, де треба пробиратися темними сходами, зазирати у щілини забитих дверей, здригатися від незрозумілих шерехів, досліджувати, пробиратися, домальовувати уявою те, чого немає….
Шкода тільки, що на багатьох дверях висіли солідні замки і пробратися туди не було можливості.
Складно оцінити, яку частину палацу ми побачили, але здається, ми не відвідали навіть половини того, що ховається за цими незліченними старими дверима.
Дивовижна мережа переходів, коридорів, сходів переплетені так хитро, що мимоволі замислюєшся, як же господар цього розкішного палацу не губився у своєму палаці.
Найбільше у палаці, звісно, вразили кімнати з повністю розписаними стінами від підлоги до стелі. Картини, що розповідають про життя махараджі та його дружин, про королівські церемонії, ходу слонів, танці, війни та насолоди. Здається, усе життя цього палацу закарбоване на цих настінних картинах, яким уже понад 300 років.
Волчему дуже сподобався зал із колонами, де кожну колону зверху прикрашали слони.
-Ти коли-небудь бачила скупчення такої кількості слонів?
Ще у палаці є чудовий сад, з видом на місто з блакитними будинками.
У палаці ми знову зустріли Ольгу, з якою познайомилися вчора в поїзді. Вона вже встигла сходити у форт Тарагарх, який розташований тут же над палацом, на вершині пагорба. Ми вирішили форт залишити на завтра. З Ольгою ми проговорили близько години, вона дуже цікавий співрозмовник, розповідала про свої подорожі. Здивувала мене тим, що сказала, що одна з її улюблених країн в Азії — це М’янма, що там дуже красиво, дешево і безпечно.
На виході з палацу ми зазирнули до магазину з камінням. Якість і справжність каміння я б поставила під сумнів. Магазинчик виявився досить великим — тут було безліч прикрас, але вельми сумнівної якості. А ще всі прикраси виглядали так, ніби лежать там уже років сто, як мінімум.
На запитання, чи продається рубін, продавець кивнув і витягнув із шухлядки папірець, у який були загорнуті нібито рубіни. Рубіни виявилися дивного рожевого кольору (я чомусь думала, що рубін за кольором бордовий, схожий на кров). Невеликий рубін розміром із горошину коштував близько 100 євро… Цікаво, справжній?
Після форту ми вирушили на пошуки готелю, оскільки вирішили залишитися в Бунді ще на одну ніч. Ми зайшли до пари гестхаусів, яких біля палацу безліч. Ціна на найдешевший номер (хоч і дуже страшненький) починалася від 300 рупій (100 грн). Після нашого чудового готелю та номера вибір номера дався з труднощами, хоч ми й взяли на замітку пару готелів — завтра підемо кудись переселятися, у місце дешевше.
Після цього вирушили на автовокзал, дізнатися, як ідуть справи з автобусами до Джайпура. По дорозі перекусили смачними (втім, як завжди) смаженими пиріжками. Цього разу пиріжки були щойно з вогню — ми сиділи й чекали, поки їх посмажать.
Індійці їдять ці пиріжки так: круглий пиріжок ламають по центру і заливають туди соус. Виходить дуже смачно — зовні хрустке тісто, а всередині начинка з соусом.
Недалеко від автостанції помітне пожвавлення – тут багато незрозумілих однотипних крамничок – на підлозі постелені матраци, лежать подушки, а продавець щось міряє на вагах, на вигляд схоже на срібні прикраси.
Ми вирішили, що тут індуси на замовлення збирають собі прикраси. Бачили, як чоловік збирав по частинах браслет на ногу.
Повернувшись додому, пішли на дах нашого готелю – там є інтернет, а ще відкривається гарний вид на палац.
Коли стемніло, вирішили піти поїсти. Близько 9-ї вечора пожвавлення в містечку помітно стихає, багато крамниць зачиняються, активізуються собаки, що сплять удень, людей стає мало і ходити по вулицях не дуже затишно. Ми швидким кроком дійшли до ресторанчика, який запримітили ще вдень, але тут на нас чекало розчарування….
По-перше, ресторан виявився порожнім, жодного відвідувача. Ми замовили чапаті – наші улюблені коржики і палак панір, теж нашу улюблену страву зі шпинату… Чекати довелося досить довго, і ось принесли наше замовлення….
Вигляд у палак паніра був огидним. Замість звичайної, такої улюбленої нами страви, на столі стояла якась незрозуміла рідина коричнюватого кольору, із зеленим листям шпинату… Кое-як я вмовила себе спробувати цю страву – їсти її було неможливо. Розварені шматки шпинату з водою. Підійшла дівчина, яка приймала замовлення, і, мабуть, готувала їжу – поцікавитися, чи задоволені ми вечерею… Я сказала, що, на жаль, те, що вона приготувала, їсти неможливо.. Казати таке, дивлячись людині в очі, вельми непросто. А англійською ще складніше, у мене всі слова вилетіли з голови, і я як могла намагалася їй пояснити, чим мені не сподобалося те, як вона приготувала палак панір. Я пояснила їй, що цю страву ми їмо не вперше і дуже її полюбили, але, на жаль. У її виконанні вона абсолютно неїстівна. Дівчина помітно засмутилася, було видно, що їй прикро. Вона стійко вислухала все, що я намагалася їй пояснити, з цікавістю дослухаючись до зауважень. У результаті заплатили ми тільки за коржики, так і залишивши майже неушкоджений палак панір…. Дівчина обіцяла виправитися до завтра і запрошувала нас прийти до них завтра на палак панір, який нам точно сподобається, але навряд чи ми наважимося ще раз зазирнути в цей ресторан….
Вовчик з переляку, поки я вела бесіди з дівчиною, з'їв усі коржики, тож залишився не голодний. А я повечеряла чаєм із печивом і бананами в домашній обстановці – дешево і сердито.
