О 6:20 ми сіли в автобус до Ахмедабада. Автобус був старий, сидіння незручні, а двері й зовсім не зачинялися. Так ми й їхали всю дорогу з відчиненими дверима. Було холодно — крізь них задував прохолодний нічний повітря.
На якійсь із зупинок зайшла індуська пара і сказала, що місця, на яких ми сидимо, у них заброньовані — показуючи нам якийсь папірець із печатками… Ми були в замішанні, бо до Ахмедабада їхати 6 годин, а сидячих місць уже практично не залишилося.
Але пара виявилася мирною — вони зрозуміли, що зі своїх місць нам вставати дуже не хочеться. І тому знайшли собі два місця нарізно. Що робити в таких випадках, так і залишилося загадкою… Квитки в касі нам продавати відмовилися, а ті, що ми купили в автобусі, були без місць.. Це Індія, мадам…
Поки доїхали до Ахмедабада, трохи втомилися. Але ми запланували собі сьогодні доїхати до Удайпура, тому одразу пішли в касу на автостанції дізнаватися про наступний автобус. Тут до нас підійшов чоловічок і пропонував поїхати автобусом із комфортом. Ми вже їздили автобусами приватних компаній — у них справді комфортніше (хоч і дорожче). По-перше, на кожному квитку є місце, по-друге, сам автобус комфортніший. Ми вирішили, що вже достатньо наїздилися державними автобусами на сьогодні, і різниця в ціні була не дуже великою, тож вирушили з чоловічком дивитися, що він пропонує.
Він привів до кіоску — представництва фірми, яких біля автостанції виявилося багато. Щоправда, тут же з’ясувалося, що сидячих місць уже немає, залишилися тільки лежачі, а вони вдвічі дорожчі… Ми вирішили дізнатися в інших організаторів подібних поїздок щодо автобуса в Удайпур. В одній конторці нам запропонували поїхати за 400 рупій з людини (державний автобус коштує 230 рупій) і при цьому відправлення просто через годину (дядечко комусь телефонував і дізнався, що якраз два місця в цьому автобусі нібито скасували) — нам дуже підходило, і ми погодилися. Ми сіли на тук-тук за рахунок компанії й помчали до місця посадки в автобус. Поки чекали автобус, встигли з’їсти індійське морозиво.
