День 8 16 січня

Щоб потрапити на територію палацу, треба заплатити одразу 100 рупій. А ми-то думали, що гуляти територією безкоштовно. Аж ніяк. Довелося платити. Не дарма ж їхали.

Для відвідувачів відгороджена третя частина палацу. Тут знаходиться музей, гуляти особливо ніде. У музеї виставлено посуд, кімнату з меблями, трохи зброї, загалом не дуже цікаво. Ситуацію врятувала колекція старих машин, вказівник Вовчий побачив уже на виході. Машини у Махарадж були класні, тут вам і старенький розкішний Роллс-Ройс 1927 року, і Б’юїк, і Кадилак. Найнепоказнішим експонатом був Мерседес

Далі наш шлях лежав до автобусної станції, ми хотіли заздалегідь купити квиток до Ранакпура. Вовчий пообіцяв, що до станції недалеко, ми пройшлися територією палацу, вийшли з нього з іншого боку. На виході було озерце з безліччю птахів. Далі побрели брудними запиленими індійськими задвірками. На станції нам сказали, що на ці автобуси вони не продають квитки заздалегідь, приходьте завтра зранку. Гаразд, прийдемо.

За планом ми хотіли доїхати на тук-туку до форту. Знову довго торгувалися. Як і минулого разу все почалося зі 100 рупій, зрештою якийсь молодий хлопчина таки погодився на 50. Здається, з молодими простіше домовитися, літні вже ліниві й їздити не хочуть. Від автобусної зупинки до форту шлях неблизький, ще й угору. Для туристів вхід до форту дорогий, 400 рупій. Довго думали, йти чи ні. Хто знає.. Ну гаразд, була не була, ми ж тут більше не побуваємо, скоріше за все, ніколи, пішли. У вартість квитка входить аудіогід (ми взяли англійською мовою). Я розуміла десь половину того, що він розповідав, але все одно було цікаво послухати. Форт класний, провели там багато часу. Багато всього, що подивитися, починаючи від колекції паланкінів і сидінь на слонах до картин. Тут є кімната кохання, з красивими розписними стінами і віражами, кімната, де махараджа зустрічався з важливими гостями (аудіогід розповів, що в кімнаті є секретний балкончик, у якому іноді сиділа дружина махараджі й допомагала потім йому ухвалити рішення). Тут є красивий дворик, у якому збиралися дівчата. Практично всі внутрішні стіни прикрашені різьбленням і балкончиками, дуже красиво. Аудіогід пообіцяв, що червоний колір стін — природний колір каменю.

З форту відкриваються красиві види на місто, звідси. З висоти воно справді здається блакитним. Кажуть, раніше в блакитний свої будинки фарбували лише брахмани, а пізніше фарбувати стали всі кому не лінь. За версією аудіогіда, блакитний допомагає від комах і створює прохолоду.

Спочатку вийшли до базару, де продавали спеції та овочі у великому асортименті. Потім потрапили на якусь дуже галасливу й вузьку вулицю-базар. З обох боків торгували чим завгодно, окрім їжі. Тук-туки, мотоцикли, натовпи людей змішалися в купу. Пізніше Вовчий сказав

-Іноді здається, що зійдеш з розуму в цій Індії.

Так воно і було. Втомлені, страшенно голодні, ми вже було втратили надію поїсти, і тут — побачили, як смажаться пиріжки у великій сковорідці, а навколо ларька товпляться індуси. Правильне місце. Купили дві самоси, задоволені пішли шукати місце, де б присісти й повною мірою відчути смак нашого придбання. Забрели в перший-ліпший провулок, вибрали найчистіші сходинки й приступили до трапези. Пиріжки виявилися смачні, але дуже-дуже гострі. Поруч мужичок готував чай — те, що треба, щоб запити нестерпну гостроту.

Саме містечко не здалося чимось примітним, з висоти форту воно здавалося красивішим. Так, трапляються блакитні будиночки, усі приблизно однотипні. Вирішили повертатися додому потихеньку. Уговорили тук-тукера довезти нас до супермаркету, який бачили біля залізниці. У супермаркеті не виявилося нічого цікавого. Здивували високі як для Індії ціни на чай (100 г за 50 рупій=12 грн). А от кави навіть не купили: мало того, що не знайшли нормальної меленої кави, тільки розчинну. Так ще й за нереальні гроші, пакетик 100 г розчинного нескафе — 100 рупій.

Додому теж під’їжджали на тук-туку. Вовчий уже увійшов в образ і на повну торгувався. Індуси отримували видиме задоволення від спілкування з ним, реготали, подарували цукерку.

Вечеряли вже у знайомому місці, знайомими масала досами.

По дорозі купили води і маленький снікерс. Я чомусь дуже зраділа снікерсу, що ми зараз прийдемо і будемо пити з ним чай.

Вовчий прокоментував:

-Ніколи не бачив, щоб доросла людина так раділа маленькому снікерсу.

Спати ми вирішили лягти раніше, бо завтра планували встати рано, щоб поїхати вранці автобусом до Ранакпура. Але ввечері по сусідству заселилася якась строката юрба індусів, від малого до великого. Наша кімната виходила в хол, де стояли столи — вони взялися там їсти, хоча було вже близько 10-ї вечора. Діти бігали коридором і кричали, дорослі поводилися не тихіше. Заснути в такому галасі було дуже складно. Трохи поміркувавши, вирішила піти на розвідку. Питаю у Вовчого: «Що їм сказати? “Pleaase shout up” наче якось не дуже красиво говорити». Вовчий порадив запитати, коли вони збираються лягати спати.

Виходжу в хол, питаю в першого-ліпшого індуса:

- Хелло, коли ви збираєтеся лягати спати?

- О 11-й годині, мадам — з нерозумінням відповідає індус, — а чому ви питаєте?

- Ми просто теж хочемо спати

-А….. Ми вам заважаємо?

- Так, трохи

Після цього вони трохи вгамувалися, галасувати стали менше, а близько 11-ї й справді пішли спати.