Джунагадх-горб Гірнар
Перша подорож до Індії, січень 2015
Встати ми вирішили о 7 ранку. Виспатися в Індії дуже складно, я знову крутилася з боку на бік усю ніч. Галасно. У Джунагадхі стало ще й спекотно і комарі. Поки пили каву й мили голови, пішов дощ. Вперше за всю нашу подорож Індією я бачила дощ. Пагорб Гірнар, який було видно з вікна нашого готелю, затягнуло хмарами.
Виходити з номера не хотілося. Вирішили ще трохи поспати. Я швидко провалилася в напівдрімоту в обіймах Вовчого. Чула, як він згодом встав.
Минуло кілька годин, дощ припинився, і ми наважилися все-таки на подорож до пагорба Гірнар.
Ледве-ледве вдалося вмовити рикшу відвезти нас за 60 рупій до підніжжя пагорба. Дорога туди виявилася справді неблизькою, як сказав Вовчий, це була наша найдальша подорож на тук-туку. Тож ми вирішили заплатити тук-тукеру 70 рупій.
Біля підніжжя пагорба були близько 12-ї дня. Хмари майже розвіялися. Погода була гарна, не спекотно, сонце не припікало.
Підійматися було приємно – далеко від галасливих вулиць і натовпів тук-туків. Десь на 1500-й сходинці вже відчувалася перша втома. На 2000-й сходинці попили води й трохи відпочили.
Після цього позначки з номерами сходинок зникли, десь на 3000-й сходинці ми вийшли до чудових джайністських храмів. Я зовсім не очікувала, що тут такі красиві храми – вирізані з каменю різні сцени, орнаменти й фігури тварин. Храми красиво оздоблені білими куполами з орнаментами з білої мозаїки.
Піднявшись вище – відкривається красивий вид на весь комплекс храмів. Від того, що ми випадково потрапили в таку красу, стало радісніше йти вгору, хоч до цього моменту ми вже чимало втомилися. Хотілося їсти й пити.
Невдовзі присіли перекусити печивом із видом на гори та озеро – красиво тут. Тиша, умиротворення, чисте повітря. Тут почався досить крутий підйом, сили були на межі. Ми дісталися спочатку до другого храму, а потім і до третього. У четвертий, останній храм сил іти вже не було. Та й найцікавіше ми вже відвідали і до найвищої точки Гірнара таки дісталися. Скільки ми пройшли сходинок — загадка. На зворотному шляху розговорилися з приємного вигляду індусом, виявилося, він приїхав із Мумбаї, піднімається на Гірнар уже 15 разів – каже, для індуїстів це священне місце.
Вниз іти було швидше, хоч ноги теж сильно втомлювалися. Один раз ми присіли перепочити й підкріпитися печивом із водою. Надвечір небо знову затягнуло хмарами, але все одно було дуже красиво.
Ближче до початку підйому по обидва боки стежки в деревах сиділо безліч мавп. Здавалося, вони зовсім ручні, сидять і чекають, коли хтось дасть їм їжу. Деякі щось їли. Деякі стрибали з гілки на гілку – які ж вони все-таки спритні. Куди поділася ця спритність у процесі еволюції? Одна мавпа бігла в мене за спиною стежкою, а потім, відштовхнувшись від мене, злетіла на гілку.
Довезти нас до автостанції за 50 рупій ми вмовили тук-тукера досить швидко.
Увечері сходили поїсти тхалі в якусь забігайлівку. Більше від безвиході, ніж від бажання – їсти тут, окрім тхалі, було нічого, а їсти хотілося.
Тут було дешевше, ніж у вчорашньому ресторанчику (80 рупій замість 120), але їжа була смачна. Щоправда, обстановка так собі. Краще б я не бачила, як вони миють тарілки….
