Поїзд приїхав практично за розкладом. Вокзал у Джайпурі досить зручний, уздовж платформи висять електронні табло, на яких написано, де який номер вагона зупиниться.
До Агри трохи більше 200 км, їхати 3 з половиною години. Щоправда, дорогою ми часто зупинялися і когось чекали, тож приїхали із запізненням на півтори години….
У поїзді їхати було добре, сонечко зігрівало. Я то дрімала, то писала щоденник.
Попутники нам трапилися приємні, людей у поїзді було небагато.
Дивний народ ці індуси, навіть приємні на вигляд люди викидали сміття з вікна, а дядько з верхньої полиці викинув пачку чипсів просто на підлогу. Потім прийшов жебрак, підмів підлогу і став просити грошей, дядько, який до цього викинув порожню пачку з-під чипсів, кинув йому якихось монет….
І ось ми на вокзалі Агри. Щойно вийшли за межі вокзалу – накинулися водії тук-туків. Трохи відійшли від найнабридливіших і почала питати, скільки коштує доїхати до готелю, готель знаходився за 3,5 км.
Як і в Джайпурі, розбалувані водії навіть торгуватися не хотіли і всі просили 100 рупій, ми подумали, що це свинство, і пішли потихеньку пішки. Трохи згодом велорикша запропонував нас підвезти, домовилися за 50 рупій. Їздити на велорикші мені не подобається, шкода мені людину, почуваюся жорстоким експлуататором – велорикша ж не просто на велосипеді їде, а везе візок ще й з людьми. Але цього разу довелося погодитися, йти зовсім не хотілося, а тук-тукери трапилися зовсім не поступливі.
Велорикша їхав не швидко, поки дісталися до готелю, час стрімко хилявся до вечора. Готель розташований на шумній широкій дорозі. Сам готель непоганий, симпатичний хол, приємна рецепція, красиві коридори. Номер виявився невеликий, зате з нормальною гарячою водою. Щоправда, найбільшим розчаруванням була відсутність безкоштовного інтернету, і де! - в Агрі… За інтернет вони хотіли 100 рупій за годину (близько 30 грн) – просто здирництво – інакше не скажеш.
Йти, особливо ввечері, було нікуди…. Це вам не милий містечко Бунді чи Джайсалмер, це Агра… Але, заселившись у готель, вирішили піти пошукати їжу. Щойно вийшли – одразу ж з’явилися набридливі водії тук-туків, які практично їхали, не відстаючи, і обіцяли відвезти майже безкоштовно в найсмачніший ресторан в Агрі – у всьому цьому відчувався якийсь підвох. Тож ми вперто продовжували йти узбіччям дороги, оминаючи машини та мотоцикли. Уздовж дороги було багато готелів із ресторанами, але всі вони виглядали надто красиво й дорого. В один із них ми забрели й побачили найдорогіший палак панір за всю нашу подорож Індією – 300 рупій за порцію (при тому, що ми жодного разу не їли його дорожче ніж за 150, а зазвичай він коштує близько 120). Ресторан, звісно, був красивий, зі скатертинами та приборами – але ціна нівелювала все…
Зрозумівши, що ми тут не знайдемо нічого путнього, повернулися до піцерії Піцца Хат, яка розташовувалася прямо біля нашого готелю. Але й тут на нас чекала неприємна несподіванка. Ми замовили найдешевшу піцу, за 220 рупій (приблизно 70 грн) – ціна, за яку в Україні можна легко знайти піцу. Тож це частково всі казки про те, що Індія дуже дешева країна… Мені починає здаватися, що найдешевша країна – це Україна…
Піцца виявилася досить смачна. Але коли ми попросили рахунок, виявилося, що ціна в меню була без податків, які склали ще 30 відсотків від початкової ціни - і того вечеря однією невеликою піцою обійшлася нам у 290 рупій (майже 100 грн)…..
Добряче зарубавши собі на носі, що в Азії (а в Індії зокрема) в піцерію ходити не можна практично за жодних обставин – ми вирушили додому, пити чай із печивом – піца то була не велика.
Увечері дивилися дивний фільм про гітариста-невдаху «Всередині Льюїна Девіса ». Фільм не дуже сподобався, зате там був дуже красивий рудий кіт. А ще головний герой красиво грав на гітарі.