День 3 11 січня

І тут почалася справжня Індія…. По-перше, натовпи людей. По-друге, ооооочень шумно від водіїв, які постійно сигналять. Перейшли через колії залізничної станції Нью-Делі по пішохідному переходу.

Ми опинилися на початку легендарної вулиці Мейн базар. Я навіть не знаю, як усе це описати. Часом чимось дуже смерділо, було брудно. Вулиця не широка, по обидва боки щось продають — здебільшого одяг. Одяг, до речі, траплявся симпатичний. Ще багато готелів, тук-туків, людей. Йшли ми досить швидко, Вовчий хотів якнайшвидше позбутися зайвої сумки. Коли дійшли до готелю, про який читали, виявилося, що багаж вони брати не хочуть. Щоправда, підказали, що у вузенькій вуличці навпроти є кімната зберігання багажу. Вуличка виявилася вузеньким проходом між незрозуміло чим, там було темно, але в кінці світилося напис «кімната зберігання». Заклад цей виявився цілком пристойний, тож ми залишили рюкзак, нам видали папірець, коштує це 5 рупій на день.
Після того як здали рюкзак, пішли гуляти далі вулицею.

Потім Вовчий побачив, як дядечко готує чай, вирішили попити. Чай виявився дуже смачним, схожим на той, що нам подавали на сніданок, але кращим. З молоком і спеціями. У маленькій конурці ми сиділи на м’якому дивані й попивали чай. Мені здалося, що все відбувається не зі мною. Подякувавши за чай, пішли далі. Наш шлях лежав до залізничної станції Олд Делі. Я думала, це близько, але виявилося, що це зовсім не так.
Ми довго-довго йшли якимись вулицями. Кардинально нічого не змінювалося. Навколо були старі занедбані будівлі, всюди чимось торгували: овочами, фруктами, одягом. Або щось готували й просто тут мили тарілки в жахливо каламутній воді. Повз проносилися тук-туки й велорикші. Від усього, що відбувалося, від шуму та кількості людей у голові гуло. Хотілося просто заплющити очі, нічого не бачити й прикрутити ручку гучності на мінімум. За якийсь час ми таки дісталися вокзалу. Будівля вокзалу зовні виглядала досить симпатично. Перед входом просто на тротуарах сиділи люди, хтось спав, загорнувшись у ковдру, хтось просто сидів, хтось їв, розташувавшись на тротуарі.
Всередині ми блукали туди-сюди. Поки не побачили кімнатку при вході, на якій висіло «Registration Enquiry». Усередині кімнати були віконця, біля яких товпилися люди. Людей було не дуже багато, і ми вирішили підійти дізнатися щодо нашого квитка. Чоловік щось подивився в комп’ютері й накарлючив нам на листочку щось незрозуміле. Хоча писав він це впевнено, тож ми заспокоїлися, зрозуміли, що ми на правильному вокзалі й квиток у нас дійсний. До відправлення поїзда залишалося години чотири, і ми вирішили піти погуляти. Вовчий знайшов у навігаторі на карті якийсь рожевий досить великий шматок, не дуже далеко від вокзалу, і ми вирішили піти в тому напрямку, вирішивши, що рожеве на карті — це якась пам’ятка. І не помилилися :)

Так, зовсім випадково ми знайшли Червоний форт у Делі, вражаючих розмірів дуже красивий форт, стіни якого справді були червоного кольору. Ми помітили, що люди стоять у довгій черзі, щоб потрапити всередину форту. Трохи посидівши й поблукавши навколо та й годі, ми побачили дивних звіряток. Дуже схожих на білок, тільки трохи менших і з смужками на спині. Вовчий вирішив, що це борсуки, в чому я, чесно кажучи, трохи сумніваюся. З цікавості вирішили постояти в черзі, чомусь вирішивши, що раз сьогодні неділя — вхід у форт безкоштовний, та й черга рухалася швидко, а робити було особливо нічого. Коли дійшли майже до кінця, охоронець зажадав квиточки…. Ну, раз така справа, повернемося сюди на зворотному шляху — коли часу буде побільше.
Повільно поверталися на вокзал. Декорації не дуже змінилися. Той самий шум, бруд, натовпи народу. По дорозі купили смажений арахіс. Арахіс тут смажать дуже кумедно, насипаючи його купою, вставляють у нього гарячий горщик.
На вокзалі зайшли перекусити в макдональдс. Дівчина не могла зрозуміти, що таке гамбургер, було дуже смішно. Потім Вовчий запропонував дуже правильну теорію, оскільки корови тут істоти священні — який може бути гамбургер із котлетою з яловичини. Ми замовили якихось два найдешевші пиріжки — один з яйцем, один із чимось незрозумілим, але в принципі на смак непоганий. Випили чаю.
На поїзд сідали дуже смішно. Знайшли потрібну платформу. Там стояв поїзд, на табло висвічувався інший час відправлення й інша назва — ми вирішили, що це не наш поїзд, а наш приїде, коли цей поїде. Потім напис на табло змінився, висвітилася назва нашого поїзда. Поїзд зрушив, але якось дуже повільно. Люди почали вискакувати й застрибувати в нього на ходу. Виглядало все це дуже комічно. Ми чекали, коли ж він поїде, до відправлення нашого поїзда залишалося хвилин 5. Але він раптом зупинився. Потім Вовчий раптом каже «Слухай, а раптом це наш поїзд». Ми побігли дивитися назву поїзда, на вагоні була прикріплена табличка Джайсамлер, точно — це наш поїзд. Квитки у нас були у вагоні другого класу. Ми зайшли у вагон із такою назвою, якийсь дядечко підбіг до мене і попросив показати квиток. Потім сказав «гоу, гоу, гоу» і ми понеслися вузькими проходами вагонів, розштовхуючи на шляху всіх пасажирів. Зупинилися навпроти купе, надто красивого для другого класу. Але дядечко наполегливо запихав нас у нього, тож ми здалися, плюхнулися на м’яке сидіння. Озирнулися.

Вагончик, звісно, старуватий, але видно, що добрий. Широкі полиці, розетки, столик, як у нас у купе — тільки чотири полиці, а в другому класі я читала, що мають бути ще бокові.
У купе сидів індус дуже охайного вигляду. Він сказав, що це вагон першого класу. Ми показали йому свої квитки, він пояснив, що іноді таке трапляється, якщо є вільні місця в першому класі, пасажирів другого класу пересаджують на вільні місця. Треба ж, як нам пощастило!
Їжу ми якось проґавили, тому довелося пити чай із печивом. Спочатку ціна за обід здалася нам високою (165 рупій~40 грн), а потім, коли ми зрозуміли, що це не так уже й багато, до того ж хочеться їсти — було вже пізно, дядечко, який пропонував обід, випарувався. І так і не з’являвся.
За вікном промайнули нетрі, діти навколо вогнища, сушилися речі на мотузках. Шкода, швидко стемніло і пейзаж розчинився в ночі. Цікаво, як вони живуть, ці люди.
Вовчий сказав: «Ти бачила, у них навіть у нетрях є свої магазинчики» — і справді, я теж помітила щось схоже на ятки. А ще в людей у нетрях було світло, горіли лампочки. Звідки вони його беруть, як за нього платять?.... А може, у них є гроші, вони живуть як ми, тільки трохи на іншому рівні. Платять за світло, купують щось у сусідньому магазинчику, тільки живуть у нетрях.
Здається, пора спати. Завтра зранку будемо далі витріщатися у вікно.