Якщо поставити собі запитання, що мені найбільше не сподобалося в Індії — це однозначно шум. Дуже галаслива країна. Вдень від машин, що безперервно сигналять, розколюється голова. А в готелях часто прокидаєшся від того, що хтось о 6 ранку за вікном вирішив поспівати індійські пісні.
Але цей готель виявився найгаласливішим за всю подорож. Здається, всі його постояльці повскакували о 4 ранку і підняли такий галас, що спати було просто неможливо. Вони галасували десь із півтори години, я вже навіть пропонувала Вовчому раніше встати й вирушити до Палітани. Але він сказав, що краще дочекатися світанку — і це правильно — блукати в темряві містом не дуже хотілося. У результаті десь о 6 я провалилася в напівдрімоту, а о 7 задзвонив будильник… Ми, звісно, не виспалися, але в Індії, як я вже писала, виспатися — складне завдання.
Автобус відходив за розкладом через пів години — так нам повідомив індус у віконці на автостанції. Ми довго не могли зрозуміти, де потрібна нам платформа — підписані вони були індійськими цифрами. Хлопець, який більш-менш говорив англійською, сказав, де чекати автобус, і повідомив, що він теж їде в Палітану.
Із 15-хвилинним запізненням приїхав наш автобус, одразу звідкись до дверей підбіг натовп індусів. Люди закидали сумки у відкриті вікна, займаючи місця. На той час, як Вовчий заскочив, уже всі місця були нібито кимось зайняті. Щоправда, потім, коли всі розсілися, нам таки дісталися два місця поруч.
Дорога до Палітани з Бхванагара жахливо розбита. Ми сиділи в кінці автобуса і постійно підстрибували на вибоїнах. Через якийсь час підійшов контролер, і ми купили квитки — дешево, за 66 рупій. Доїхали десь за півтори години.
На автостанції замислилися, що робити далі. Ми обирали між варіантом заночувати тут і поїхати ввечері в Ахмедабад. Вовчий сказав: ходімо з рюкзаками на гору — і ми пішли. Точніше, знайшли тук-тук і за 50 рупій доїхали до початку сходів на гору. Йти з рюкзаками було терпимо, хоча, звісно, без них було б куди краще.
