Дивовижно, події вчорашнього дня здаються такими далекими. У подорожі завжди так, мабуть, через те, що надто багато всього відбувається.
Піднялися ми рано, тільки-но розвиднілося.
Швидко зібралися і, вмовивши тук-тук відвезти нас за 60 рупій на автобусну зупинку, помчали до мети. Нам треба було знайти автобус до Ахмедабада. Автобус ми купили заздалегідь, на сайті redbus.in. Ймовірно, даремно ми це зробили.
В Україні я трохи боялася індійських автобусів, а тепер розумію, що нічого страшного в них немає. Чоловік у віконці автобусної станції сказав, що таких автобусів у них тут немає, це приватна компанія організовує поїздку.
У нашому роздруку було зазначено, що автобус має стояти навпроти такого-то готелю, туди ми й попрямували, це було недалеко. Так і виявилося — там був офіс компанії, організатора поїздки, і хлопці сказали, що автобус відправляється звідси. Приїхали ми зарано, автобус вирушав аж через годину. Навколо були нетрі… Люди потроху виходили зі своїх сховищ і розводили багаття, було холодно. Ми знайшли дешевий чай і випили по дві порції. У призначений час вирушили до Ахмедабада. На диво, їхало з нами багато людей. Дивно, чому самі індуси не користуються державними автобусами.
В Ахмедабад прибули о першій дня, а о 10 вечора в нас поїзд до Джунагарха. Висадили нас десь на околиці міста, щоправда поруч була Домінос Піцца. Вирішили зайти, трохи прийти до тями. Обрали найдешевшу в меню піцу Маргарита, а вона виявилася все одно дуже дорогою за мірками Індії. Піца обійшлася нам у 270 рупій (70 грн) за невелику піцу, щоправда досить смачну. Поїли й вирішили піти на прогулянку. Я прочитала в лонлі планеті, що тут є гарна мечеть, форт і озеро.
